Глава сімнадцята. Новий дім.

    Лургер ніяк не міг заспокоїтись. Інколи злегка піднімаючи спину, щоб хоч трохи ворушитись і не лежати на одному місці без рухів, він думав про те, як там Запітуя. Після того, як хлопець почув у коридорі розмову про те, що до власних світів шлях тепер по невідомим причинам зачинений, його непокоїла судьба подруги. Вона залишилась зовсім сама, без нього, так ще й той дивак залишився з нею.

     Чому?

     Цим питанням Лургер задавався кожну вільну хвилину. Навіть коли просипався і ледь-ледь міг змусити себе хоч трошки поспати. Чому Оуш спробував допомогти їм? Чому він опинився там? Чому взагалі склались такі обставини, що дивак побачив, як Лургер, якого ніколи й ніхто не міг підкорити, лежить беззахисний на землі?

    Питань без відповідей було надто багато, а запитати нема у кого, хоча пройшло вже як мінімум кілька днів. Можливо навіть тиждень, бо Лургер погано міг орієнтуватися у цій темряві навіть по власним відчуттям.

    Єдине, що радувало - Орлена мала більш розв'язаний рот, ніж інші вартові, які зрідка заходили до Лургера, щоб провести його кудись. Вона часто розповідала про те, як влаштована система у їх клані і що вони планують в майбутньому робити.

    З усіх цих розповідей Лургер зрозумів одне - вибратись буде дуже важко, якщо намагатись діяти самотужки. Уся їх система вже давно була спланована так, що не було чорних дірок, наче хтось спеціально думав над усім ще до того, як почались проблеми з виходом з гри. У Лургера навіть склалось таке відчуття, що гра підкоряється новим правилам гравців, не даючи їм можливості зайти у свій власний світ, бо тоді у них з'являється можливість трошки перечекати погані часи.

    Десь у голові Лургера з'явилась думка - а що сталось з тими, хто до цього сидів у власному світі і не встиг вийти? Чи зачинили їх усередині а чи просто виштовхнути, як непотреб, який повинен тепер розбиратись з усім сам?

   Двері різко почали скрипіти, і Лургер підняв голову, готовий до нападу. Але замість постаті охоронця він помітив Орлену, яка знову принесла йому трохи їжі. Щось гаркнувши одному з охоронців, дівчина пройшла вглиб камери і зачинила за собою двері наглухо, щоб ніхто не міг почути. Тихо видихнувши, Орлена поставила миску перед мордою Лургера і зняла ланцюги.

— Ледь змогла тобі м'ясо пронести. Думала, вже помітять, що щось не так. - Почала скаржитись дівчина, слідкуючи за хлопцем перед собою.

    Лургер же трохи недовірливо принюхавшись до повітря, зиркнув на кашу і два невеличкі шматочки вареного м'яса. Хлопець більше любив смажене, але зараз був не варіант скаржитись - Орлена могла знову закрити йому рот і позбавити їжі, про все розказавши своєму начальнику. Хоча, дівчина наче була прихильна до хлопця. Принаймні, йому так здавалось в останній час...

— А то знаєш, у нас таке правило, що в'язням м'ясо давати не можна. - Продовжувала Орлена. - Все ж, вони в'язні, і все таке... Сподіваюсь, мене за це не покарають. - І, дівчина, думаючи, що Лургер після прогулянки погано бачить в темряві, підморгнула йому.

    Але Лургер з кожним разом все швидше звикав до темряви - чи то особливість його тіла, чи то організм просто призвичаївся до майже постійної темряви. Тому побачивши цей невеличкий жест, хлопець ледь не скривився. Йому було бридко, що дівчина ось так залицяється до нього. Та й до того ж, в розумінні Лургера саме хлопець повинен був робити перший крок, а не дівчина. Бо що ж то за хлопець, якщо він буде чекати, коли дівчата самі будуть підходити до нього, не побачивши усієї краси і можливостей?

    Нарешті відкусивши перший шматочок, Лургер продовжив думати про тих нещасних, які могли опинитись у власних світах і більше не мати можливостей контактувати з іншими гравцями. Орлена продовжувала розповідати щось своє, але хлопець не прислухався, хоч і розумів, що дівчина може випадково сказати щось дуже важливе.

   Коли хлопець повністю доїв і шлунок перестав стискатись у голодних спазмах, відчуваючи хоч якесь задоволення, Ордена відставила миску і сторону. Вона інколи так робила, коли хотіла ще поговорити з Лургером, якщо був ще час. Але сьогодні щось явно змінилось.

    Ставши перед Лургером і не поспішаючи закривати йому знову рот ланцюгами, Орлена легенько посміхнулась і сіла надто близько. Лургер хотів було відвернутись, бо відстань дійсно була надто близькою як для в'язня і дивної дівчини. Але Орлена вчасно схопила його морду передніми лапами, не даючи повернутись, і чи приховала образу, що він хотів відвернутись, чи просто не звернула увагу.

— Знаєш, коли я тебе вперше помітила ще до появи того моба... - Орлена провела м'яким з-за шерсті вовка пальцем вздовж морди Лургера. - Я подумала - який дивак. Постійно ходить з однією і тією ж дівчиною, майже постійно сам, майже ніколи ні з ким не розмовляє першим. Хіба що якщо йому щось від когось треба. Але коли ти захищав ту свою подружку, ти виглядав так...

     Орлена не змогла завершити фразу, спочатку закотивши а потім повністю закривши очі на кілька секунд. Лургер же мовчки дивився на дівчину перед собою, боячись навіть подумати про те, як вона хотіла завершити речення.

— Знаєш, я дуже сподіваюсь, що одного разу... - Ордена приблизилась куди ближче, наче хотіла поцілувати хлопця. - Ми зможемо...

    Лургер відчув різкий біль в голові, який пройшов по всьому його тілу, змусивши легенько здригнутись у спазмі судом. Орлена, яка не до кінця зрозуміла, що відбулось, легенько відсторонилась, але морду не відпустила. Мабуть, сподівалась на продовження, якого вже й не буде.

    Відчуваючи легке поколювання по всьому тілу, яке підбурювало пальці стискатись в кулаки, ноги хоч якось рухатись а рот відкритись і хоч щось вкусити, Лургер затуманеними очима подивився на Орлену. Голова здалось хлопцеві важкою. Йому одночасно хотілось сказати про все дівчині перед собою і не говорити, намагаючись пережити новий неприємний напад судом.

— Гей, ти... - Орлена не встигла закінчити фразу.

    Лургер різко вивернувся з хватки дівчини і неочікувано вкусив за простягнуту руку. Орлена ледь не вскрикнула від болю, вчасно стримавшись - не варто було його провокувати. Все ж, дівчина майже не знала, як себе поводити поряд з великими, тому вирішила зробити єдине правильне рішення - покликати охоронців.