Глава восьма. Оновлення.

       Їй знову снились батьки. Вони виглядали щасливими, і десь всередині Запітуї знову розвивалось тепло при вигляді цієї картини. Дорослі хвалили її за успішне закінчення ще одного навчального року і обіцяли, що можливо на вихідних поїдуть кудись усі разом відсвяткувати цю подію, бо так давно не проводили час разом.

— А ми підемо... - Фраза обривається, Запітуя не може зрозуміти, що сказала батькам, але зараз це не здається надто важливим.

— Звісно підемо. - Каже мама, а пес утикається мокрим носом в долоню дівчини, просячи приділити йому хоч трохи уваги.

    Запітуі подобалось, що вона щаслива хоча б у снах, які не дають їй забути минуле. Гра відібрала у неї дім, але вона не змогла забрати спогади - те, що все ще змушувало Запітую бути собою. І дівчина це цінувала більше за все.

..                                   

..                     

..                            

..                       

..                        

   Прокинувшись по відчуттям близько десятої години ранку, Запітуя відчула себе живішою, ніж до цього. Одночасно з цим склалось відчуття, наче всі почуття загострились, а тілом стало керувати куди легше, ніж до цього. Щось явно змінилось, і дівчина це відчувала не тільки тілом, а й душею.

   Запітуя спробувала відчути себе в реальності. Спробувала порухати уявними пальцями й руками, сподіваючись відчути знайомі рухи. Але замість цього вона лиш порухала трохи передніми кінцівками, не отримавши бажаного результату.

— Ти не знаєш, що відбувається? - Запитала дівчина у Лургера, коли побачила його на галявині трошки далі від її будинку і підійшла ближче.

    Хлопець якраз лежав, насолоджуючись ще не сильним теплом, яке тут інколи могло сильно припекти. Він робив це, мабуть, вперше звідтоді, як Запітуя приєдналась до його світу. Чи робив Лургер подібне до цього, дівчина не знала. Відкривши одне око, хлопець глянув на Запітую.

— Що ти маєш на увазі?

— Таке відчуття, наче тілом стало легше керувати, а усі відчуття тільки загострились.

    Лургер сів. Прибравши пару листів, які прилипли к переднім лапам-рукам, хлопець подивився нарешті на Запітую більш серйозно.

— Я думав, мені лиш здалось, бо я добре виспався. Думаєш, щось дійсно змінилось?

— Ну, раз ми обидва таке відчуваємо, значить, можливо, дійсно щось змінилось. - Мовила Запітуя, не знаючи, як на це «правильно» зреагувати.

    Лургер на кілька секунд заплющив очі. Можливо, якщо з'явились такі відчуття, то можна спробувати повернутись в реальне тіло, але чи вийде? Щоб перевірити це, хлопець знову спробував відчути хоча б крихту свого тіла в реальному світі, бо можливо такі відчуття все ж з'явились не просто так. Ну, або ж Лургер просто намагався заспокоїти себе тим, що з гри ще можна вийти... Але нічого не змінилось. Замість позитивного результату у хлопця лиш почала боліти голова від спроб покинути гру чи відчути своє людське тіло.

— Чорт, я вже думав, що хоч зараз вийти можна... - Пробубонів Лургер, відкриваючи очі. - Та й дивно все це. Таке відчуття, наче нас тут утримують спеціально, не даючи вибратись.

— Думаєш, нас реально тут можуть утримувати? - Якби Запітуя мала брови, вона б підняла їх, подивившись на друга поряд. - Та й кому потрібно стільки людей у грі? Тим паче якщо якісь ігри можуть бути непопулярними...

    Зараз ця теорія дійсно здавалась надто дивною. Навіщо людям «зверху» утримувати інших людей у іграх навіть заради якихось своїх «великих цілей»? І яким тоді чином вони це роблять? Це ж явно витрачає надто багато сил і часу! Ні Лургер, ні Запітуя не могли дати відповіді на ці питання.

— Слухай, а може, це просто у нас така фігня, що ми не можемо вийти з гри? - Спробував знайти хоч якесь підтвердження своїй теорії Лургер. - Ми ж не знаємо, що відбувається в інших. Можливо, там ситуація зовсім інша.

— Можливо, але ми ніколи не дізнаємось про це.

    Наступні кілька годин Лургер з Запітуєю займались своїми справами, думаючи про те, чому з'явились такі відчуття. Хлопець сказав, що можливо з'явилось нове оновлення, бо колись він вже відчував щось подібне. Звісно, Запітуя спочатку не повірила йому, але погодилась ввечері походити по серверах та розпитати у людей, що змінилось.

— Розумієш, може, у нас з'явився шанс втекти, якщо ці відчуття пов'язані з оновленням. - Запевняв подругу Лургер, коли засуджував останні на сьогодні рослини на свій город, які шукав до цього доволі довго. - Можливо, ми зможемо якось зв'язатись з розробниками гри і вони пояснять, що взагалі відбувається.

    Запітуя лиш кивала на слова друга, відчуваючи десь всередині невпевненість. Навіть якщо з'явилось оновлення, Запітуя була не певна в тому, що розробники або не захочуть чи не зможуть допомагати гравцям покидати гру, або будуть це робити, але наче через силу і лиш завдяки таємницям, щоб люди у грі могли допомогти собі самі.

     Лургер же думав про те, чи дійсно це було оновлення гри а чи просто примарні відчуття. Хлопець згадував, як раніше дуже радів тому, що виходять нові оновлення і можна було знову не забити на гру на якийсь час, а ходити й дізнаватись, які ж нові механіки чи місця додавали розробники. Ці події для Лургера в ті моменти були наче другий новий рік, тільки без снігу і подарунків.

    А зараз... Зараз невідомо навіть, що люди там, в реальності, дали гравцям і чи давали вони щось взагалі. Можливо, нічого взагалі нема, і Лургер з Запітуєю просто мають парні галюцинації на фоні стресу.

    Коли вони все ж вийшли в онлайн, Запітуя вже не так сильно боялась осуду за низький рівень чи того, що її можуть вбити одним ударом. Лургер же здавався доволі спокійним, наче взагалі нічого не відбувається. Запітуя інколи не розуміла його поведінку в схожі моменти. Як можна бути спокійним, якщо може вияснитись щось нове?

— Просто не тішу себе тим, чого може й не бути. - Лиш сказав хлопець, коли Запітуя все ж вирішила запитати у нього про спокій.