Глава друга. Сервери.

    Коли Лургер знову прокинувся, нічого не змінилось, хоча йшов вже другий день перебування у грі. Ще раз спробувавши вийти, хлопець зрозумів, що нічого не вдається - в принципі, як і вчора. Якась котовасія... - Подумалось Лургеру, коли він виходив зі свого будинку.

   Сам хлопець жив у вітряному млині. Точніше, тому, що ззовні нагадувало млин, а зсередини не мало навіть підходящих речей для виготовлення борошна чи круп. Навіть великі лопасті продовжували крутитись без видного механізму - чисто з-за того, що так було прописано програмою гри.

    Лургер жив доволі далеко від спавну і встановлених розробниками телепортів. Спочатку з-за того, до хотів знайти гарний біом - в якому зараз же і жив, - а потім тому, що так було куди безпечніше. Якщо довкола купа небезпечних навіть для нього самого мобів - це шанс, що мало хто знайде його дім.

    Потягнувшись, хлопець оглянув свої володіння.

    В принципі, за ніч нічого не змінилось. Кам'яні стіни, які Лургер ставив ще два роки тому, не були знищені, отруйні шипи з обох боків теж стояли. База була досить захищеною, і підходила б для того, щоб тут жили новачки, але Запітуя відмовилась жити разом з Лургером, який запропонував їй суто з-за чемності, сподіваючись, що дівчина відмовиться сама.

— Я не хочу сидіти у тебе на шиї. - Мовила вона тоді. - Раз я тут застрягла, значить, буду дізнаватись про гру сама.

— Як скажеш. - Мовив Лургер і на цьому їх розмова завершилась.

    В якомусь сенсі, хлопець пишався дівчиною. Багато хто з людей, яких хлопець зустрічав на серверах, вміли грати суто з-за того, що хтось їм усе показував або дозволяв якийсь час слідкувати за грою.

    Сам Лургер теж в свій час дізнавався про все сам. Майже сам. Бо десь колись він грав у цю дурнувату гру зі своїм другом - ще на телефонах, доки у Лургера не з'явилась можливість придбати стару б/у-шну капсулу на збережені гроші. Але друг переїхав, а там і перестав грати з Лургером зовсім, що вже й про спілкування говорити.

   Була звісно й ще одна дівчина - однокласниця Лургера, з якою хлопець непогано так потоваришував, доки вчився у п'ятому класі. Але вона теж зникла - переїхала в інше місто, і більше не з'являлась. Лиш інколи присилала якесь повідомлення з питанням, чи все добре, і на цьому їх розмова завершувалась.

— Сьогодні я хочу піти, опитати людей, чи у них та ж сама проблема. - Мовив Лургер, підходячи до Запітуї, коли впевнився, що дівчина вже не спить.

   Сервери уявляли собою два типи - там, де хтось постійно помирав, повертаючись назад і сподіваючись відігратись, бо мав надто низький рівень і там, де всі були більш-менш мирними. Коли Лургер тільки починав грати, він любив саме перші типи серверів, яких зараз на жаль залишилось тільки три - розробникам довелось урізати кількість з-за якоїсь незрозумілої причини. Зараз же хлопець розумів, що краще сидіти на більш мирному сервері - менше ресурсів втрачати будеш.

— Давно пора. - Запітуя трошки піднімається на коротких, але доволі сильних лапах і дивиться на Лургера. - Я тобі ще коли казала туди йти? Правильно, вчора!

— Вибач, я просто хотів трохи почекати. - Спробував виправдатись Лургер. - Тим паче, тоді ще було невідомо - чи це щось серйозне, а чи просто звичайний баг, який треба перечекати.

   Запітуя тихо фиркає по-своєму і відходить від хлопця, що значить, що на цьому розмова в принципі завершена. Лургер знає, що дівчина не ображається - на перший погляд Запітуя не одна з тих, кого так легко образити і хто так просто піддається власним емоціям. Тому, можливо, не треба буде й вечора чекати, щоб дівчина знову почала «нормально» говорити.

    Лургер вирішив зайти на один агресивний і самий популярний до сих пір сервер. Там у нього було найбільше знайомих. Можливо тому, що вони почали тусоватись там частіше, а можливо тому, що Лургер - що було для нього дивно, - знайшов за останній час до дивного бага більше знайомст, ніж хотів спочатку.

— О, Лургер! - Почув хлопець знайомий голос ще зі спавну.

     Істота з поміссю банана і дельфіна і смішним для Лургера і кількох інших гравців ім'ям Бананос швидко підбігав - або доволі різво «підповзав», - до хлопця. Бананос був хорошою людиною. Він мало з ким конфліктував і саме його частіше за все викликали розв'язати якісь сварки, якщо він був онлайн.

    Навіть попри низький для цього сервера рівень у чотири тисячі двісті сімдесят шість очків, Бананоса мало хто чіпав. Можливо, з-за його позитива і вміння викрутитись з багатьох ситуацій словами, а не бійкою, а можливо ще з-за чогось.

— Спочатку мені теж було важко. - Мовив хлопець одного разу за розмовою. - Але потім багато хто чіпати мене перестав.

    Тоді Лургер пообіцяв, що колись він точно буде куди сильнішим хоча б у цій грі. І перед тим, як сталась така біда з дивним багом, хлопець зміг встановити взломку, яка дозволяла йому купувати усе за геми, не витрачаючи їх. Самі геми у грі неможна було отримати. Їх можна було або купити за реальні гроші - при тому доволі дешево, - або вибивати з сундуків, які у свою чергу можна було отримати за перегляд реклами. Баг прийшов, а взломка все ще залишилась.

    І саме завдяки цій взломці Лургер зміг доволі добре прокачатись. Бо в магазині можна було обрати функцію отримати одразу дванадцять рівнів всього лише за сім кристалів.

— Невже це дійсно Ліберті Лургер? - З легким сарказмом запитав хлопець, нарешті опинившись поряд. - Ти де стільки пропадав? Ми вже сумувати почали!

    Лургер не питав, хто ці «всі». Бананос міг мати кого завгодно - або їх спільних знайомих, або знайомих самого Бананос, який вже встиг трошки розповісти ним про Лургера.

— Н-да, давно я тут не був... - Мовив Лургер, озираючись по сторонах і вдихаючи знайомий запах небезпеки.

    Все тут майже не змінилось. Тут до сих пір було багато різних речей - домів, якихось рослин, навіть хтось кактусами все з лівого боку заставив, бо йому так захотілось. Інколи поряд могли пробігати інші гравці з такими ж великими рівнями, як у Лургера - у когось менше, у когось більше. Вони могли атакувати один одного, або бігати, намагаючись наздогнати ще одного новачка. Коротше, повна анархія, якби була певною локацією.