Глава перша. У грі.

Гравець ЗапітуяІксІкс приєднується до сервера.

    Це було перше, що здалось йому надто дивним, коли він зайшов у свою улюблену гру, в яку грав, мабуть, ще з 2073 року. Яскравий жовтий напис майорів перед очима Лургера, доки хлопець намагався зрозуміти, що тут взагалі відбувається.

    Другим же були відчуття.

    На дворі було літо 2078 року. Літо, в якому активно розроблялись віртуальні реальності. Вони й раніше нічогенькі були, але зараз розробники вийшли на новий рівень, створивши спеціальні невеличкі капсули, які дозволяли погружатись в гру з головою.

    До цього Лургер хоч якось відчував реальність поміж тих відчуттів, які дарувала йому його старенька капсула. Зараз же все, що було у грі здавалось таким реальним і правильним, що Лургер на кілька секунд засумнівався, чи не було такого раніше.

    Хлопець спробував вийти з гри. Але замість того, щоб відчувати свої справжні, людські пальці, він рухав пальцями, якими він зазвичай керував у цій грі. І це відчуття тільки вибило хлопця з колії. Особливо коли Лургер не зміг вийти з гри. Таке відчуття, що щось тримало його тут, даруючи такі справжні відчуття.

   Але Лургер не міг все відчувати настільки реально! Звісно, його капсула дозволяла яке-ніяке, але погруження у гру, але не настільки, як новомодні, надто дорогі капсули. Хлопець завжди міг відчути реальність довкола. А зараз...

   Намагаючись ігнорувати паніку, хлопець подивився на новоприбулого гравця, який, схоже, ще не до кінця прогрузив карту довкола, що доволі дивно - гра не настільки складна, і важить не настільки багато, щоб так довго виснути. Лургер трошки мружиться, розглядаючи істоту, яка нагадує і ската і скорпіона одночасно з цим.

    Так, в цій грі, яка сама на початку давала тобі зовнішність з нею не щастило нікому. Наприклад, сам Лургер - довга червоношкіра істота, схожа на рептилію, але з людськими передніми кінцівками, чорними рогами і невеличкими очами. Ця зовнішність сподобалась хлопцю ще з самого початку, і він був вдячний рандому гри, що в парі не потрапив якийсь вертоліт - так, таке тут теж буває.

— Ти хто такий? - Гарчить ворожо Лургер, нахиляюсь голову вниз, як робив постійно, коли готовий був кожної миті нападати.

    Тактика початку бою була напрочуд проста. Спочатку - ще підчас розмови, - йде короткий нахил голови, коли Лургер оцінює свого противника. Далі, йде вже сам бій, в якому Лургер хоч якось проаналізувавши противника, або захищається, або нападає.

— По-перше, не такий а така. - Виправила, як виявилось дівчина, у якої, схоже, нарешті прогрузилась карта і вона почала рухатись. - Я Запітуя, хіба ти не бачиш мій нік?

    Лургер бачив нік дівчини, який висів у тієї над головою до сих пір. А також він бачив рівень цієї дівчини. Лиш перший рівень.

    Схоже, ця дівчина або вперше прийшла в гру і зовсім не розуміє, що тут відбувається, або вона вже хороший гравець, який чомусь втратив аккаунт чи вирішив пограти на іншому слоті, з іншою істотою. Гравці з останнього варіанту самі небезпечні. Від новачків хіба що можна очікувати якихось базових дій і незнання того, що коїться в цій грі, а ось старі гравці... Тут вже треба попотіти, щоб їх здолати. Особливо якщо попадеться чітер.

— Добре, вибач, не з того почав. - Лургер нарешті піднімає голову трошки вище. - Як ти взагалі тут опинилась?

    Запітуя поки не здається агресивною людиною. Якби вона була чітером, вона б точно вже почала вбивати Лургера раз за разом, аж доки у нього не закінчаться алмази, щоб повертатись назад. Але це не значить, що їй одразу можна довіряти. Це значить, що Запітуя або хорошу акторську гру, або дійсно новачок у віртуальній грі, де вони обидва застрягли.

    Запітуя тим часом озирається по сторонах, наче зовсім не розуміє, де опинилась. Лургер же напружився, згадуючи, що заходив у одиночну гру, а не на якийсь сервер, а гравець з таким ніком у хлопця в друзях не був.

    Хоча, що вже й казати, якщо у Лургера як і реальності, так і в грі майже не було друзів? Звісно, на вулиці було близько двох-трьох друзів, з якими хлопець міг інколи виходити й гуляти а в грі лиш один-два добрих знайомих. Але ніхто з них не мав такий нік. Може, хтось підставний, і це все довкола - просто звичайна перевірка?

— Слухай, а де ми взагалі? - Нарешті питає Запітуя, підходячи трошки ближче до Лургера.

    Лургер робить пару кроків назад. Він зовсім не звик, щоб люди стояли надто близько. Але щоб не здаватись не ввічливим, хлопець зупиняється на півкроці.

— Ми в грі-симуляторі, «some evolution». Хіба ти не чула про цю гру?

    Це було дурне питання. Надто дурне. Звісно, що вона не чула про цю гру! Лургер взагалі не був певен, що у 2078 році про неї хтось знає та продовжує грати, як сам Лургер.

— Ні, я навіть не знала про її існування, доки мене випадково не закинуло сюди.

— Тобто, ти хотіла зайти в якусь іншу гру?

— Так, хотіла. Але якимось чином потрапила сюди, як бачиш.

    Лургер зітхає. Все це зовсім дивно. Спочатку, він не може вийти з гри. Навіть зараз, коли хлопець ще кілька разів спробував щось удіяти, нічого. Гра ніяк не реагує, як і реальний світ. А тепер тут Запітуя, якої у цьому світі взагалі не повинно було бути - гра одиночна. І добре, якби вони зустрілись ще на якомусь сервері. Так ні, все стає куди більш важким.

— Слухай, а спробуй вийти з гри. - Попрохав Лургер.

— Вийти? - Якби Запітуя мала людське обличчя, вона б точно насупилась. - Навіщо? Я ж тільки зайшла, щоб розслабитись!

— Будь ласка, просто спробуй вийти.

— Добре. - З роздратуванням мовила Запітуя, але вже через кілька секунд її тон змінився. - Щось не дуже виходить...

— У мене теж чомусь не виходить. - Лургер відвернувся від дівчини. - Сподіваюсь, що стався якийсь баг, з-за чого ми не можемо вийти. Інакше я цю ситуацію пояснити не можу. Гадаю, треба трошки почекати, щоб баг помітили і прибрали.

— А якщо не приберуть? - З легким скептицизмом запитала Запітуя.