18

Нікса бігла так швидко, що ледь встигала стежити за тим куди ставить ноги. Дома, які були настільки щільно притиснуті один до одного, що між ними не могла проскочити навіть миша, пролітали повз неї. Дівчина неслася вперед, щоб не думати про те, що сталося в їхній квартирі. Ні про вибух, ні про його наслідки, ні про те, що тепер вона залишилася одна.

Спочатку вона втратила батька, потім матір, потім діда. А тепер і брата…

Чомусь їй здавалося, що Лайт буде з нею ще дуже довго. Вона вбачала у ньому невіддільну частину свого життя. Дуже важливою частиною майбутнього. Тим шматочком пазла, який завершить картину і створить світ у якому більше не буде Центру і корпорацій, а мешканці Нетрів нарешті зможуть дихати чистим повітрям, а не пилом з-під ніг багатіїв.

Нікса пробігла ще один квартал. Ледве не послизнулася на смітті, яке хтось викинув, не донісши кількох метрів до сміттєвого бака. Вона вискочила до магістралі та кинулась у підземку. Швидко пробігла коротким ескалатором, штовхнувши кількох пасажирів. Цією дією вона заслужила кілька несхвальних коментарів на свою адресу. Можливо, у звичайний час вона огризнулася б або просила вибачення, але зараз не звернула увагу.

Навколишні звуки зливалися для неї в єдиний монотонний гул. У вухах шуміла кров, серце билося в грудях, готове вискочити. У боці вже кололо, а у легенях палало, коли вона нарешті сховалася за одну з широких колон і зупинилася. Вона зігнулася навпіл, уперлася долонями в коліна, намагаючись вирівняти дихання. Здавалося, що кожен вдих – це подих ковальського міха на вугілля в горні. Саме так горіла її грудна клітина, як піч, у якій можна плавити метал.

З гуркотом до платформи підкотив поїзд. Його вагони колись були обклеєні різнобарвною рекламою, але зараз їх покривали графіті та бруд. Двері відчинилися. У такий час пасажирів у метро було мало, але все ж таки вони виходили з вагонів і заходили до них. Повз Ніксу пройшло кілька людей. Чоловіки байдуже окинули її поглядами та пішли далі. Жінка нервово сіпнулася вбік і обійшла Ніксу дугою, намагаючись дивитися повз неї. Двері вагонів зачинилися і поїзд із потроєним металевим скреготом, ніби з надсадним криком болю, рушив далі темним тунелем до наступної станції.

Нікса відпочила і змогла розігнутися. У голові запаморочилося і вона рушила далі, тримаючись за стіну. Вона злякано озирнулася, але за нею ніхто не гнався. Хоча дивне відчуття, що за нею хтось уважно спостерігає, нікуди не поділося. Їй здавалося, що хтось приклеївся до її спини та спрямовує інших бандитів. Вона навіть помацала себе, але нічого не виявила.

На другу платформу прибув поїзд. Нікса зайшла в майже порожній вагон і безсило впала на диван. Ледве дихаючи вона дочекалася коли двері зачиняться. Їй здавалося, що будь-якої миті слідом за нею можуть заскочити озброєні чоловіки з татуюванням змій на руках. Тоді вони опиняться у закритому вагоні і їй не буде куди бігти. Але у вагоні не додалося людей. Механічний голос оголосив наступну станцію, і потяг занурився в тунель.

Нікса зацьковано озирнулася довкола. На другому диванчику, через двері від неї, сидів худий блідий чоловік у старому чорному худі. Капюшон упав йому на плечі, дозволяючи побачити змарніле обличчя, засалене волосся і чорні кола під очима. Він тримав у руках яскраві червоні кросівки, явно дорогі, і від чогось їх очищав. У самого на ногах були старі й потерті високі кеди.

Відчувши на собі чужий погляд, чоловік різко обернувся. Але Нікса встигла відвернутися. Тепер вона дивилася в чорне скло на своє відображення.

Вона добре знала закони виживання у Нетрях. Одним із них був пункт: не лізь не у свою справу.

Тим більше, що зараз у неї було набагато більше власних турбот, ніж будь-коли.

Декілька хвилин дівчина просто сиділа і дивилася перед собою. Погляд її замилився. Вона не одразу зрозуміла, що плаче. По щоках стікали великі теплі сльозинки.

Потяг зупинився. Чоловік засунув кросівки у чорний рюкзак і вийшов із вагона. Нікса залишилась у ньому одна. І тільки-но двері зачинилися, вона забилася в кут, зігнулася, вперлася чолом у коліна і розплакалася. А потім несподівано для себе провалилася в сон, а може знепритомніла…

- Дівчинко, з тобою все гаразд? - голос пробився крізь завісу сну, в якому Нікса сиділа на даху старого напівзруйнованого будинку на Околиці. Поруч сидів Лайт. Він показував пальцем на хмари, що пливли по блакитному небу, і щось говорив. Нікса не могла розібрати його слова, але рада була бачити брата. І раптом Лайт промовив жіночим голосом: - Дівчинко, прокидайся! Ти ж пропустиш свою станцію. Так і їздитимеш по колу.

- Не чіпайте її. Мабуть, вона під наркотиками, – пролунав інший гидливий голос.

Нікса розплющила очі та різко вирівнялася. У вагоні додалося людей. Тепер усі сидячі місця були зайняті. Декілька жінок почали обговорювати Ніксу, кидаючи на неї зверхні погляди. Дівчина злякано озирнулася. Поруч із нею опинилася бабуся з добрими очима. Вона притримувала рукою валізу на коліщатках, на голові у неї була пов'язана хустка, а сама вона зі співчуттям дивилася на Ніксу. Вона була з тих людей, які порушували закони Нетрів. Вони знаходили в собі сили та сміливість лізти у чужі справи. Іноді такі, як вони, навіть доживали до старості.

- У тебе все добре? Хочеш пити? - запитала вона. Але Нікса лише негативно похитала головою:

- Ні, ні.

Вона так розгубилася, що навіть нічого не сказала більше, хоча у звичайний час точно подякувала б. Але зараз вона тільки швидко рушила до дверей. Потяг саме під'їхав до станції. Двері відчинилися. Нікса скоріше вискочила на перон, проштовхнулася через натовп охочих увійти, і озирнулася. Вона опинилася у районі Кібер-Культу.

Вона примудрилася заснути у вагоні на кільцевій лінії метро, ​​що проходить під усіма Житловими районами. Нікса закусила губу, повернулася до великого настінного годинника і завмерла.

А куди вона взагалі йшла? Що їй тепер робити? Може, варто повернутись додому, до їхньої квартири? Перевірити брата...