16

Довелося повернутися на площу та звернути на іншу вулицю. Тут стояв ще дужчий запах пахощів. Аромат мускусу, камфори та сандалу перекривав запах гнилі, що долинав зі стічної канави. Келлен поглядом відзначив кілька входів у підвали. Попереду виднівся один з уцілілих храмів. На його даху, який колись був золотим куполом, тепер зручно влаштувалися сонячні панелі.

Біля наступного термінала людей не було. Адам повторив ту ж процедуру, що й біля попереднього. Знову надів окуляри, переглянув запис і насупився.

– Її немає, – повідомив чоловік.

Келлен різко озирнувся назад, наче міг побачити там дівчину у чоловічій футболці. Але провулок був порожній.

- Вона точно зайшла сюди.

- І не вийшла, - скупо резюмував Адам, повертаючи окуляри у внутрішню кишеню.

- Звернути нікуди, - озвучив очевидне Келлен, коли його погляд сконцентрувався на спуску в підвальне приміщення. - Хіба що ці двері відчинені.

Не чекаючи наказу Келлен подався назад. Стрибнув униз, минаючи сходинки та смикнув за ручку. Двері в підвал виявилися зачиненими. Але офіцер лише трохи зсунув брови та повторив свій рух, приклавши дещо більше сили. Почувся металевий хрускіт, тріск, і двері відчинилися. Келлена огорнуло хвилею затхлого повітря.

- Думаєш, так само могло зробити підстрелене дівчисько? – саркастично уточнив Адам, підходячи ближче. Келлен дістав ліхтарик і посвітив перед собою. Адам зацікавлено цокнув язиком і вмить опинився поряд із колегою.

- Сама не змогла б, - підсумував Келлен, розглядаючи сліди, що вели вглиб підвалу. Поруч із відбитками невеликих кедів виднілися сліди дорослого чоловіка.

Адам озирнувся на порожній провулок, а потім швидко повідомив решті, щоб слідували за ними. Келлен тим часом пригнувся і зробив кілька кроків углиб підвалу.

- Тут сходи вниз, - повідомив він старшому офіцеру, оглядаючи спуск у темне підземелля - вихід до підземних комунікацій міста.

На старих стінах росла чорна пліснява. Світле коло вихоплювало з мороку тарганів, що швидко розбігалися, і оранжерейних коників, які більше нагадували розжирілих павуків. У бетоні виднілися тріщини шириною в палець, та іноді у два, а по підлозі струменіла вода.

Сліди, залишені на багнюці, вели вниз, а потім зникали, ніби люди пішли по воді. Келлен помітив щось, що лежало далі в тунелі, і рішуче зістрибнув униз. Під ногами пролунав сплеск води.

- Офіцер Роук! – прогарчав за спиною Адам. Але Келлен все ж таки рушив уперед. У світлі ліхтаря йому вдалося побачити світлу тканину, повністю просочену багряною кров'ю.

Чоловік зупинився і посвітив ліхтариком уперед.

Фігура, що лише на мить потрапила в ореол світла, а потім стрімко метнулася вбік, ховаючись у темряві, точно не належала худорлявій дівчинці з квартири в Техно-Блоці. Келлен миттєво вихопив пістолет і жестом показав Адамові зробити те саме. Старший офіцер вилаявся крізь зуби, але в його руці теж опинилася зброя.

Світло ліхтарика згасло, а замість нього запустилися імпланти.

Келлен помітив як Адам відправив запит, щоб зрозуміти чи можуть перебувати в комунікаціях робочі. Але сам прекрасно розумів, що працівникам немає сенсу ховатися або тікати.

Келлен не любив ні рейди в Нетрі, ні тим паче активувати тут імпланти.

«Те що можна увімкнути, завжди можна вистежити».

Вперше він почув цей вираз від Айзека у їхню другу зустріч. Вона відбулася у вʼязниці, де Келлен очікував своєї черги на міського адвоката.

За ґратами Келлен опинився, коли йому виповнилося двадцять. 

Він закінчив спеціалізований навчальний заклад, де готували майбутніх силовиків: охоронців, поліцейських та слідчих. Гроші на його навчання відклав ще батько, коли працював Асистентом. На жаль, він не побачив випуск сина.

А після завершення навчання Келлен… не склав екзамен на поліцейського. У його особовій справі зʼявився дивний запис, що свідчив про його неблагонадійність. Її роздивилася у двадцятирічному хлопцеві жінка з великою квадратною щелепою та у чорній формі, яка на ній виглядала чудернацько.

Келлен залишився без роботи, на яку розраховував і про яку мріяв вже багато років.

Тепер йому самому було смішно, що він хотів стати звичайним поліцейським. Тим, на кого зараз він дивився, як на тих цвіркунів, що сиділи у темряві під стелею.

Але тоді для двадцятирічного хлопця, який втратив батька та мусив платити за лікування хворої матері, здавалося, що світ руйнується під ногами. За їхню невелику квартиру у районі Інженерів, з вікон якої можна було побачити сірі стіни однакових будинків району Асистентів, теж треба було платити щомісяця. А гроші все швидше зникали з рахунку.

Тоді, шукаючи підробіток, Келлен зустрів людей, які запропонували йому дуже добре платити, якщо він зможе виконувати їх доручення.

Для людини, світ якої став більш крихким ніж кришталь, думки про майбутнє здавалися чимось надто важким та надлишковим. Келлен не міркував над тим, що така співпраця може поставити хрест на його майбутньому, перекривши усі дороги. Він був зайнятий тим, що намагався вижити. Робив саме те, що звикла робити більшість мешканців Нетрів.

Хлопець виявився вправним. Його роботодавці не могли не зауважити його природну швидкість реакцій, спостережливість та силу. А тому через декілька місяців роботи саме йому довірили обікрасти сина голови хімічної корпорації. Тоді Келлен побачив Айзека вперше, вони перетнулися у районі Асистентів.

Вдруге вони побачилися вже у відділку, куди Келлена привезли побитим, злим та брудним.

- Так це моя річ, - Айзек посміхався, дивлячись на Келлена, прикутого до металевого стільця. Айзеку здавалося, що він дивиться на щура, на якого надягли електричний нашийник та можуть змусити робити що завгодно. І раптом йому дуже захотілося отримати цього щура собі. Але він нічого не сказав слідчому. Лиш завершив думку: - Я ж казав, що ми знайдемо його. Адже те що можна увімкнути, завжди можна відстежити.