7

Екран смартфона засвітився, приковуючи увагу офіцера до себе.

Повідомлення від Айзека, здавалося, могло без інтонації передати роздратування відправника: «Ти ще не в Техно-Блоці?».

Келлен стиснув щелепи, але скоріше піднявся з-за столу і вирушив переодягатися. Смартфон ще декілька разів видавав звукові сигнали, але офіцер ігнорував його. Він ніяк не міг збагнути, що ж сталося цього ранку. Він крок за кроком згадував послідовність подій. Без допомоги окулярів і чіпів намагався відновити у памʼяті всі дрібниці.

Зараз він усвідомив, що ніхто не говорив з ним про ту дівчину. Нікого не здивувала її поява. Ніби на неї не звернули увагу. Або ж її взагалі не бачили…

Він не наголошував під час звіту для керівництва на ситуацію з дівчиною. І керівництво ніяк не прокоментувало цю подію, хоча їм доступні записи з окулярів офіцерів, і вони мали їх подивитися та помітити дівчину, яку підлеглі підпустили надто близько до керівника загону. Тоді Келлен зрадів неуважності керівництва, але тепер все здавалося більше схожим на сон.

Звичайний цивільний одяг був на розмір більшим, ніж потрібен. Худі з великим капюшоном добре ховало маленькі шрами від операцій із вживлення імпантів. За широкими штанами зі щільної тканини можна було легко сховати шокер, ніж та пістолет.

Келлен вимкнув звук на смартфоні, кинув його в кишеню та швидко вийшов з квартири.

Влада міста намагалася зробити перехід між Центром та Житловими Районами плавним та непомітним. Вони збудували такий собі прошарок з будинків, квартири в яких видавали людям за роботу. В такому ж жив і Келлен. Це була сіра зона - недосяжна для жителів Нетрів, але й нецікава мешканцям Центру. Район Асистентів, чи Соціальне Коло. 

Все тут дійсно було сірим. Житло для людей не було своїм, вони усі це знали. Корпорації видавали його на деякий час і забирали, коли їм заманеться, а тому ніхто не переймався за чистоту або затишок тут. Сірі стіни однакових багатоповерхових будівель, розташованих рівними рядами, ніби тиснули на перехожих. Чорний асфальт покривав усю землю під ногами. Тут навіть не було чіткого розмежування між тротуаром і проїжджою частиною. Були деінде клаптики землі, на яких, певно, хотіли зробити клумби, але вже багато років там лиш чорніла суха земля.

Автоматичні ліхтарі загорялися лиш від руху людини, і гасли за її спиною, а тому можна було задалеку побачити, чи йде хтось по вулиці. Так Келлен помітив за сьомим домом компанію з трьох жінок у формі Асистенток, які поверталися додому, і звернув за пʼятим домом, обравши пройтися наодинці. 

У Районі Асистентів було темно, тихо і сіро порівняно з Центром, але чисто і доволі безпечно, якщо порівняти з Нетрями.

Келлен звик, що за один день він може побувати в декількох екосистемах свого міста. Звичайній людині від такого могло б стати лячно, але офіцер звик. Сильна нервова система дозволяла йому витримувати тиск безвиході, який відчувався у Нетрях та галас і яскраві спалахи, якими був сповнений Центр. Але зараз Келлен все ж дещо розгублено озирався. Раніше його не підводила памʼять. Хіба що деякі моменти назавжди стерло керівництво…

Офіцер знову відігнав думки про дівчину та зосередився на справі. Треба було задовольнити цікавість Айзека, щоб він не обізлився, а тоді вже зʼясувати все про його іграшку.

Скільки б влада міста не намагалася зробити кордон з Нетрями непомітним, їм це не вдалося. Перехід між Районом Асистентів та Жилим Районом відчувався в усьому. Келлен зупинився перед коліями, глянув у бік підземного переходу, потім озирнувся у пошуках потягу, і все ж пішов навпростець. Ледве він опинився на території Нетрів, до нього підскочив якийсь хлопчисько. Засалене волосся обліпило його бліде обличчя, залатаний одяг, що висів на ньому, забруднили землею для забезпечення більш жалюгідного вигляду. Він простягнув до Келлена картуз:

- Дайте грошей! Мамі їсти немає чого! - він навіть не просив, а вимагав. - Можна криптою, в мене зчитувач є! Допоможіть, бо коли вас корпорати виженуть, ми вам не доможемо.

«Якщо мене виженуть, мені не допоможе ніхто» - відчужено подумав Келлен і відмахнувся від хлопця:

- Йди геть!

- Пожалійте мою хвору маму! - скиглив хлопець, ледве не намагаючись сунути руки в кишені Келлена. Офіцерові це швидко набридло і він відштовхнув від себе жебрака:

- Забирайся геть, кому я сказав?!

Хлопець налякано відскочив. Виплюнув у бік незнайомця кілька лайливих слів, та побіг чіплятися до людей, які виходили з підземки. Келлен одразу відвернувся та пішов повз маленький базар. Люди розкладалися біля колій просто на землі. Стелили газети чи ганчірки, викладали на них товар, та сиділи, очікуючи покупців. Тут продавали овочі, зелень, і якесь мʼясо, на яке Келлен намагався не дивитися і не ставити собі питання, кого продають жителі Нетрів. Він насунув на очі каптур та просувався до наступної підземки.

Стара пошарпана літера, що позначала метро зараз похилилася та більше не блимала. Біля брудних сходів на заваленому смітнику порпалися дві великі криси, які не звертали увагу на жебраків, що сиділи поруч. Третій пацюк доїдав щось у кишені злидаря, який заснув у калюжі поруч. До Келлена знову простяглися руки, але він спритно оминув безхатьків та побіг сходами вниз.

Підземки Нетрів офіцер не любив більше за інші місця. Тут завжди тхнуло. Сморід сечі, каналізації, поту та гнилого сміття, змішувався з запахом грибів та вологості, який долинав з тунелів. Не усі лампи працювали справно, а старі потяги видавали такі огидні стогони та свист, коли гальмували та пришвидшувалися, що хотілося закрити собі вуха. Напевно, через це більшість молоді була тут у навушниках.

Келлен вийшов на платформу, озирнувся. На одній зі старих деревʼяних лавок для очікування спав черговий злидар. Поруч із ним на підлозі сидів ще один чоловік в брудному старому одязі. Але він не просив нічого. Здавалося, він взагалі не розумів де знаходиться. Він повільно похитувався зі сторони в сторону, як метроном, а з напіввідкритого рота тягнулася блискуча ниточка слини до його замизганих штанів. Скляні очі дивилися у порожнечу перед ним. Його пальці тремтіли, а на запʼясті лівої руки виднілася загниваюча рана, з якої злізла повʼязка.