1

У цій частині міста не було звуків до яких звик Келлен. Не було монотонного гудіння електромоторів та антигравітаційних підвісок, не говорили механічні голоси з блискучих білбордів, тут не літали дрони та не звучала жахлива суміш синтезатора з цифровими бітами, яку гордовито називали музикою.

Тут, на Околиці, крізь потрісканий асфальт проростали квіти та бур'яни. По стінах старих занедбаних будинків вилися рослини, тягнучись до сонця. У вікнах не залишилося шибок, а облицювання відпадало з фасадів цілими пластами. Вітер шелестів деревами, ганяв вулицею запах іржі та свіжої трави. Коріння дерев підіймало стару плитку, ніби хотіло скинути з землі те, що поклали на неї люди. Колись відлік часу тут зупинився, а тепер взагалі пішов назад.

Ніхто давно не жив у цій частині міста. Точніше, так тільки здавалося.

Келлен м'яко ступав асфальтом і уважно прислухався. Палець лежав на курці пістолета, готовий будь-якої миті подарувати кулю тому, хто посміє суперечити офіцеру Таємної Поліції міста. Підлеглі Келлена рухалися на відстані один від одного, намагаючись триматися ближче до будівель, і уважно сканували околиці, реагуючи на кожний рух.

Повстанців видав дитячий плач.

Він зазвучав раптово і пронизливо, і так само стрімко обірвався. Але тієї миті, поки він був чутний, вистачило, щоб поліцейські обернулися до заваленого входу в підвал і направили туди зброю. На перший погляд, потрапити всередину не було можливості. Двері були зірвані з петель, стеля, що впала, забарикадувала сходи, але звук безумовно йшов знизу, з-під бетонних завалів.

- Шукайте вхід, - коротко скомандував Келлен, перемикаючи окуляри на третій режим. Вбудований штучний інтелект став аналізувати кожну нерівність землі довкола.

- Тут, - голос у навушнику пролунав у ту мить, коли офіцер сам побачив ретельно захований люк.

Далі діяли за відточеним алгоритмом.

Скрипнула кришка, першою полетіла граната. Скло окулярів стало непроникними дзеркалами, захищаючи очі поліцейських від сліпучо-яскравого спалаху. Коротка команда, та штурм підвалу розпочався. Повітря сповнили крики, шум, звуки пострілів. Окрім тихих пістолетів поліції, звучали грубіші саморобні рушниці повстанців. Вискнув шокер, тіло впало на підлогу підвалу.

Келлен ступив униз останнім. Він не пам'ятав майже нічого зі своєї служби, до того як став офіцером. Напевно, колись він також першим вривався в укриття повстанців чи торговців нелегальними чіпами та модифікаторами, командував усім лягти на підлогу, стріляв у ноги тим, хто тікав. Але зараз він був радий, що цього не пам'ятає. У ньому залишилася напрацьована майстерність, знання, але всі чіткі образи розмазалися, ніби по свіжих фарбах провели шпателем, стираючи цільну картину і залишаючи лише різнокольорові смуги. А після обов'язкової процедури очищення чіпів перед переходом на вищу посаду, у нього виявився дивний побічний ефект, про який Келлен вважав за краще мовчати.

Він ненавидів стріляти.

Йому не подобалося бачити як цих дурних людей, які уявили себе месниками та борцями за справедливість, вбивають. Навряд чи він міг би назвати це жалістю, але щось усередині чинило спротив.

І тепер він міг із чистою совістю уникати потреби вбивати їх самостійно. Він заходив останнім, уважно стежив за рухами своїх підлеглих, координував дії з іншими групами.

У глибині підвального коридору пролунав гуркіт і тупіт ніг. Частина повстанців вирішили втекти через другий вихід. Келлен кинув погляд на компас і в ту ж мить промовив:

- Частина групи пішла на північний захід. Рухаються під будинками.

- Прийняв, - озвався навушник голосом другого офіцера, загін якого йшов паралельною вулицею. Келлен знову оглянув підвал. Семеро дорослих чоловіків і жінок стояли навколішки, заклавши руки за голови. Троє дітей сиділи в кутку, притулившись один до одного, старша дівчинка тонко схлипувала, а на руках тримала немовля, марно намагаючись заколисати його. По блідому обличчі дівчини котилися сльози.

- Виводьте, - дозволив Келлен. Він уже збирався прозвітувати про те, скількох їм вдалося впіймати, але несподівано до нього кинулася постать.

Офіцер завмер, зовсім не розуміючи, звідки взялася дівчина. Її гарне злякане обличчя врізалося в його свідомість, наче розпечене тавро. Золоте волосся розсипалося по плечах, а очі - крижані озера - змусили завмерти на місці.

- Благаю, відпустіть нас. Ви інший. Ви маєте зрозуміти!

- Відійди! - гаркнув на дівчину Келлен, відзначаючи, що вона беззбройна. Принаймні, на перший погляд. Але все ж офіцер напружився, готовий відскочити, якщо незнайомка підійде ближче, або відразу використати пістолет. Цієї миті один із чоловіків несподівано дістав щось із рукава і кинувся на найближчого поліцейського. Другий повстанець спробував підтримати друга, вдаривши свого конвоїра кулаком в обличчя. Але промазав і одразу отримав кулю.

Дівчина із золотим волоссям різко потяглася руками до Келлена. Більше він не думав. Виставив пістолет та вистрілив. Незнайомка навіть не скрикнула, лише похитнулася і впала на спину.

Офіцер миттєво відвернувся, націливши зброю на повстанця, який вихопив у пораненого поліцейського гранату.