Дебют у клітці

Мене розбудив чужий голос. Глухий, низький, чужий. Це був не він. Не той, хто завжди мовчав, поки я прокидався, не той погляд крізь чорні очі за білою маскою.

— Вставай, — коротко кинув чоловік із квадратною щелепою та обличчям, якого я ще не бачив.

Я різко піднявся, ковдра зісковзнула з плечей, і відразу відчув холод від цього чужого ранку. Ні тіні звичної присутності. Його немає.

Я, мовчки, зиркнув на охоронця. Це був інший. Той, хто просто дивиться на мене, наче на речовину, не на людину.

— Де… той інший? — вирвалось у мене.

Чоловік скривився.
— Хто «той інший»? У нас тут усі однакові.

Я відвернувся, не відповідаючи. Брехня. Ніхто тут не був, як він.

Мене вели вузьким коридором, який пах фарбою і пилом. Стіни — бетонні, сірі. Кожен крок нагадував удари годинника: тик-так, тик-так, ти в клітці.

Я думав про нього. Білу Маску. Про те, як учора він просто стояв біля дверей і дивився на мене, мов хотів сказати щось важливе, але не сказав.

Дурень, Ілаю. Я ненавидів себе за ці думки. За те, що з усіх людей у цьому будинку — холодних, жорстких, ворожих — лише його мовчазна присутність викликала… полегшення.

Сьогодні починалася моя «робота».

Бос вирішив, що настав час. Що з мене треба зробити продукт. Він казав, що я повинен забути своє минуле.

— Старий Ілай мертвий. Є новий Ілай. І ти будеш таким, яким ми скажемо, — це були його слова.

Мене посадили в якусь кімнату, що нагадувала студію. Запах — гіркий, металевий, перемішаний з потом і кавою. І цей звук — нескінченний електронний біт, чужий, агресивний, як удар молотка по склу.

— Ти співаєш. Зараз, — сказав один із продюсерів. Молодий, у дорогій сорочці, з холодними очима.

Я глянув на папір із текстом. Чужий текст. Це не мої слова. Це навіть не мій стиль.

— Це лайно, — вирвалось у мене.

— Не твоя справа, що це. Ти маєш звучати так, як ми хочемо.

Звучати так, як ви хочете.

Я стиснув зуби. Мене розривало від люті. Колись я писав сам. Кожен рядок, кожен звук — вони були частиною мене. Моєї крові. А тепер я співаю під цей штучний біт, який навіть не відчуваю.

Флешбек накрив мене зненацька.

Чикаго. Маленька студія, дерев’яна підлога, старий мікрофон, і я — босоногий, з гітарою на колінах. Тоді це була свобода. Я міг співати, кричати, плакати. Я міг зупинитись, розбити гітару об підлогу, і це було моє.

— Чого ти завмер? — голос теперішнього продюсера повернув мене до реальності.

— Це не музика, — пробурмотів я. — Це не я.

— Це ти тепер.

Він натиснув кнопку запису.

Після кількох годин, у яких я втрачав себе на кожному такті, мене забрали стилісти.

Дві жінки, одна з яких пахла різкими парфумами, а інша дивилася на мене, як на манекен. Мене посадили на стілець, обклали купою одягу.

— Сьогодні має бути темний стиль. Чорний. Сексуальний, але агресивний.

Мене переодягали так, ніби я був восковою фігурою. Руки підніми. Стань рівно. Поверни голову.

І знову — флешбек.

Париж. Зйомки першого кліпу. Тоді теж були стилісти. Тоді теж казали, що мені личить чорний колір. Але тоді я сміявся. Я був вільний.

Тепер я дивився у дзеркало й бачив чужого. Обтягуюча прозора кофта, низькі штани, масивні черевики. Порожні очі.

За весь день я не побачив його. Біла Маска зникла.

І що дивніше — я сумував.

Сумував за тим, хто ніколи не сказав мені й десятка слів. За тим, хто мовчки перев’язував мою руку, коли вона текла кров’ю.

Ти, Ілаю, з глузду з’їхав, — сказав я сам собі.

Коли мене вели назад до моєї кімнати, це робив інший охоронець. Теж новий. Його грубі руки стискали мою руку, немов я був злочинцем.

— Де він? — не витримав я.

— Хто «він»?

— Маска.

Охоронець фиркнув:
— Тобі що, бракує наглядача?

Я не відповів. Але всередині було пусто.

Лягши на ліжко, я довго дивився в стелю. Чув, як за стіною щось грюкало. Хтось сміявся.

Я уявив його. Цю маску. Очі за нею. Мені було так самотньо, що я впіймав себе на думці: якби він зараз увійшов — навіть мовчки — я б почувався спокійніше.

Може, він єдине, що тут… справжнє, — подумав я, перш ніж провалитися в сон.