Вітрина

Світло, що врізалося в зіниці, було різким і холодним. Мене знову збудили. Вже без жодного натяку на делікатність: двері грюкнули, хтось сказав жорстко:
— Підйом. У тебе день.

Я ще не встиг відкрити очі, як відчув — у кімнаті він. Чоловік у білій масці. Його тиша мала інший відтінок сьогодні — не терплячий, а... тривожний?

— Що знову? — пробурмотів я, підводячись із ліжка. Голос хрипкий, тіло наче мішок із кістками. — Що ви від мене ще хочете?

Він не відповів. Як завжди. Просто кивнув, вказуючи на двері. Вся його постава казала: "Ходімо. Без дурниць."

Мене вели коридорами. Але не тими, що вели до боса. Інші — темніші, вузькіші. Повітря тут було сухе, з запахом бетону і чогось металевого. Мої кроки луною билися об стіни. Я вже не питав, куди йдемо. Але коли двері попереду відчинилися — я завмер.

Світло. Сонце. Вулиця.

Мене різко кинуло в тремтіння. Це був мій перший вихід. Перший справжній вихід. І не через екран, не в снах, не у спогадах. Я вдихнув на повні груди — і одразу зрозумів: це шанс.

Я зробив півкроку вбік — готовий, ні, жадаючи вирватися... Але його рука миттєво стиснула мою. Кістлява, холодна, міцна. Я глянув на нього — бляха, ці чорні очі дивились прямісінько в душу. Він хитнув головою. Повільно. "Ні", — говорив цей рух. 

Я не вирвався. Пішов.

Подвір’я було гігантське. Вілла — розкішна. Це була не просто хата — це був бункер з обличчям палацу. Кожна стіна мовчала, кожне вікно здавалося фальшивим. Мене вели до чорної машини. Замерована, із затемненими вікнами. Мене запхали на заднє сидіння. Він нахилився до мого вуха:
— Без глупостей.

Я ледь кивнув. Його голос був майже ніжний, і від цього було ще страшніше. Двері зачинилися. Клац — замкнено. Водій завів машину і ми поїхали.

Я намагався вирахувати маршрут. Але чорт забери, я навіть не знав, у якому місті зараз. Сієтл? Бостон? Нью-Йорк? Все здавалося чужим, мертво знайомим. Вулиці сірі, мовчазні. Ніхто не помічає чорну машину, що везе бранця. Навіть не здогадується.

Коли ми зупинилися — я подумав, що от воно. Мій шанс. Але двері залишилися замкненими. Ми просто стояли. Я не витримав:

— Гей. Слухай. Ти… ти водій, так? Просто… просто послухай. Випусти мене. Я дам тобі гроші. Скільки хочеш. Я нічого не скажу. Клянусь. Я зроблю вигляд, що не бачив тебе. Просто відпусти. Це ж не твоє діло, правда?

Він подивився на мене через дзеркало заднього виду. Порожній погляд. Ніби я балакав з кам’яною статуєю.

Я стиснув зуби. Ледве не заплакав.

Двері відчинилися. Двоє кремезних чоловіків. Албанці? Може. По їхніх обличчях — холодна байдужість. Вони взяли мене за руки і повели.

Я думав, що це — фінал. Що мене виведуть на задній двір і закопають. Можливо, ще до того зламають мені пальці. Може, візьмуть органи. Може...

Але я помилявся.

Нас провели через довгий коридор. Кімнати ліворуч і праворуч. Тиша — як у лікарні. І от — двері відчинились.

Переді мною гримерка.

Стіл із дзеркалом, підсвітка, косметика. Рейли з одягом. І двоє дівчат. Молоді, стурбовані, але дуже професійні.

— Сідай, — сказав один із супроводжуючих. — Вони знають, що робити.

Я сів. Дівчата одразу взялись за справу. Жодного слова. Лише руки. Пензлики. Фен.

— Чекай, — я намагався протестувати. — Що це за цирк? Що… на біса… ви робите?

Мене не чули. Блондинисте волосся, яке в мене було з дитинства, почали фарбувати в чорне. Потім — миття. Фен. Випрямлення.

У дзеркалі — не я. Я дивився на себе — і не впізнавав. В очах — тріщина.

Потім — одяг.

Прозора кофта. Шкіряна оверсайз-куртка. Штани на низькій посадці. Ботинки.

Я виглядав… сексуально? Вульгарно. Небезпечно. Не як я. Як хтось, кого створили спеціально для чийогось збоченого смаку.

"Навіщо?" — думав я. Але відповідь вже чекала.

Мене провели у велику кімнату. Декорації. Камери. Світло — сіре, гнітюче. Ні вікон, ні виходу. Тільки сцена.

Фотограф. Круглі окуляри. Дорогий апарат. Жінка з ноутбуком. І бос. Він посміхався.

— Ну що, зірко. Твій дебют. Дівчата постарались. Тепер твоя черга.

Я мовчав.

— Роби, що каже фотограф.

Мене підвели до білого фону. Але світло було сірим. Тінь. Напруга.

Фотограф почав керувати:

— Повернись. Погляд — в бік. Стань так. Тепер — оголити живіт. Покажи прес.

"Який прес, блять?" — подумав я. Там лише ребра.

Але я робив. Як лялька. Як маріонетка. Тіло саме рухалося. Я думав про те, як це все зламає мене ще сильніше. Але не зупинився.

Мене знову повернули в "клітку". У тій самій куртці, в якій щойно стояв, як тупий манекен, під софітами.

Я лежав на боці, спиною до дверей. Світло в кімнаті було приглушеним, ніби хтось спеціально підкрутив його так, щоб все виглядало трохи неживим. Моє тіло ще тремтіло після фотосесії. Той фотограф постійно вимагав більше: "ще нижче", "покажи шию", "розслаб губи", "уяви, що ти сам". А я? Я лише стояв. Робив усе, як казали. Як лялька.

Від одягу досі пахло лакованою шкірою, а шкіра свербіла після макіяжу. В голові дзвеніло.

І тоді — тихий клац. Двері.

Я не обернувся. Знав, хто це. Він завжди приходив мовчки, майже без звуку. Як привид. Як спогад.

Біла Маска.

Він увійшов повільно. Я відчув його погляд на собі ще до того, як почув кроки. І не рухався. Просто лежав. Відчував, як спина напружується. Як пульсує рука, ще болюча після того, як її різали.

Тиша затягнулася. Він не сказав нічого. Просто стояв і дивився.

Я нарешті повільно перевернувся на спину. Подивився на нього. Чорні очі в масці — глибокі, порожні, лякали і заспокоювали одночасно.

— Ти знову прийшов… — прошепотів я. Голос хрипкий. Утомлений. — І знову мовчиш.

Маска не зрушила з місця. Лише легкий нахил голови — як кивок? Як питання?

— Якщо ти хочеш щось сказати — скажи. А якщо ні, то йди. Бо мені… — я ковтнув повітря, — мені вже байдуже.