Одне неправильне слово

Мені дали телефон.

Мій. Мій, чорт забирай, айфон — у чорному чохлі. Я бачив на екрані власне відображення — бліде, втомлене, з очима, що вже не вірили в дзеркала.

— Дзвони, — сказав бос. — Прямо зараз.

Я тримав телефон у руках, наче бомбу. Пальці тряслись. Біль у розсіченій долоні нагадував про себе кожним імпульсом. Я знав, що маю сказати. Знав, чого вони від мене хочуть.

Але в голові крутилась інша думка.

“Геолокація. Встигни. Просто встигни.”

Я увімкнув екран, пальці тремтіли, й ледь не натиснув на кнопку «Поділитись місцезнаходженням». І в ту ж секунду...

Клац.

Дуло пістолета торкнулось моєї голови. Мене прошила крижана хвиля страху.

— Якщо одне неправильне слово. Один зайвий рух. Один звук не туди — і ми тиснемо, — прошипів хтось за спиною.

Я не дихав. Серце билося десь у горлі.

— Алло... — мій голос був тихим, наче з іншого світу. — Це Ілай. Мені треба... поговорити з вами.

На іншому кінці дроту — мовчанка. Потім:

— Ілай? Це ти? Господи, де ти був?! Тебе всі шукають, чорт забирай! Ти... — голос моєї менеджерки зірвався на крик.

Я намагався триматися. Дихати. Говорити чітко. І головне — не здригнутись.

— Я... Я прийняв рішення. Я йду. В соло. Я хочу розірвати контракт.

— Що?! — її голос обірвався. — Ти з глузду з’їхав?! Це... ми тільки що запустили тур! Продали квитки на три місяці наперед! Ти не можеш так просто...!

— Передайте мені картку компанії. Я виплачу компенсацію. Все законно, — сказав я. Механічно. Як навчений робот.

Хтось поруч із моїм вухом видихнув схвально. Але рука з пістолетом залишалася.

— Ти що, божевільний?! Тобі що, мозок хтось виключив?! — вона кричала. — У нас рекламні контракти, тур, фанати, платформи! Ми вже витратили купу грошей! Ти що, думаєш це так просто?! Тебе ж усі шукали! І зараз ось так — дзвінок, і ти каже...

— Я не зміню рішення, — я говорив, не кліпаючи. Дихав повільно. Дуло холодило шкіру.

— Ти зрадник. Ти підставив нас. Ми подамо в суд. Ми розкажемо всім, що ти зник, що кинув фанатів і плюнув на всіх! Ти думаєш, тебе ще хтось слухатиме?!

— Я сказав, що рішення прийнято, — сухо повторив я. Голос тремтів, але я тримався.

Миттєво бос простягнув руку, вихопив телефон і натиснув «завершити виклик». 

— Молодець, зірко, — хрипко сказав бос і засміявся.

Я стояв, мовчки.

— Тепер ти повністю наш, — додав він.

Жінка за комп’ютером глянула на мене, потім на боса, і холодно сказала:

— У нас проблеми. ЗМІ вже чекають. Менеджмент точно не змовчить.

— Обійдемо, — буркнув бос. — Вони завжди мовчать, якщо правильно заплатити. А якщо не мовчатимуть — ми змусимо. Це питання техніки.

— І що з ним тепер?

— Виведіть. — Бос махнув рукою.

Мене схопили під руки. Я не пручався. Біль у долоні гудів, голова пульсувала.

Коридором мене вели ті ж двоє. В повітрі стояла гнітюча тиша. Але раптом — нас зупинили.

Перед нами стояв він. Біла Маска.

Тихий, мов тінь. І все ж — могутній. Він зупинив охоронців рухом руки.

— Далі я сам, — сказав він.

— Бос наказав супроводжувати.

— Я сказав — я сам. — Його голос був спокійним, але очі... Очі палали.

Він подивився на них так, що у мене мурахи пішли по спині. Вони... відійшли. Без слів. Просто розвернулись і пішли.

Я остовпів.

Він подивився на мене і махнув головою: «Йди».

Я пішов за ним. Коли ми опинились у знайомому коридорі — тому, що вів до «клітки», як я її називав, я спитав:

— Хто ти, чорт забирай?

Він не відповів. Просто відчинив двері.

Ми зайшли. Він зачинив за собою.

— Що з твоєю рукою? — його голос прозвучав тихо.

— А тобі яка різниця? — огризнувся я.

Він хитнув головою. Вийшов.

Я сів на ліжко. Боліло все. Рука, серце, мозок. Але більше — душа.

Через кілька хвилин він повернувся. У руках — аптечка. Підійшов. Сів поруч.

— Дай, — сказав.

— Відвали.

— Я тобі говорив — без дурниць, — сказав він.

Я не поворухнувся. Лише відвів очі.

—Це ви робете дурниці. Ти. Й твій бос. Ви всі — хворі.

— Можливо. Але поки ти тут — не помреш. Це максимум, що я можу дати.

— А я дам вам піздець, якщо виберуся. — Я глянув йому просто в очі. — Ви всі поплатитеся.

Він не здригнувся. Просто кивнув.

— Добре. А поки що — давай руку.