На межі себе

Спершу — м’яке світло. Тепло. Хтось торкається шиї, потім губ. Пальці — довгі, холодні, водночас ніжні. Я чую власне дихання, бачу сніг, що сиплеться крізь напіввідкрите вікно, і фігуру в білій масці. Вона наближається, рухається плавно, ніби танцює. Мої руки самі тягнуться вперед. Його долоня ковзає по моєму торсу, й у сні це не викликає спротиву — навпаки, тіло палає, шкіра вимагає доторку.

— Ти не боїшся мене? — звучить голос, такий близький, такий глухий.

Я не відповідаю. Просто вдихаю його запах — щось деревне, терпке, спокійне. Пальці стискають мої стегна. Дотик до губ. Я тягнуся назустріч.

Прокинувся різко. Мене розірвало на частини. Вдих — уривчастий. Лоб спітнів, серце калатало, ніби я щойно біг марафон. Очі ще не звикли до темряви, але тіло — вже в повній свідомості.

І перше, що я відчув, — це ерекція.

— Бля... — прошепотів я.

Це було... не просто дивно. Це було стрьомно. Я лежав, збуджений після сну про... чоловіка. І не просто чоловіка, а про того, хто мене викрав.

Я заплющив очі, намагаючись стерти з голови оте тепло, оті пальці. Але воно не зникало. Все всередині напружене, голова — в тумані. Це не мав бути мій ранок.

— Я що, з глузду з’їхав? — прошепотів знову.

Я намагався не думати, не уявляти, не згадувати, але... Долоня ковзнула вниз, і я зупинився.

"Ти не вдома. Тебе чорт вкрали. Це ненормально. Це..."

Я стиснув зуби, заплющив очі, і в голові знову з’явилося його обличчя — чи, радше, маска. Й очі за нею.

Я зірвав ковдру, встав, проходився кімнатою. Потім знову впав на ліжко, потер обличчя.

— Божевільний. Просто божевільний.

Раптом двері відчинились. Я аж підскочив. Увійшов він — біла маска. Побачив мене. Я швидко відвернувся. Мені здалося, що на щоках пульсує жар.

— Вставай, — сказав сухо. — Без дурниць.

Я кивнув, не обертаючись. Відчував, як сором прорізає тіло. І що найстрашніше — від нього не сховатися.

Мене вели коридорами. Цього разу — іншим маршрутом. Я не знав, де ми, скільки пройшло часу. Простір став новим, ще більше лякав.

Нарешті ми вийшли до кімнати, де вже сиділи четверо: бос — посередині, навпроти нього двоє кремезних типів і жінка з ноутбуком.

— Залиш нас, — сказав бос білій масці.

Але той не рухався. Стояв, мов статуя, і дивився на мене. І в його погляді було щось... людське. Тривога? Сум? Я не міг збагнути.

— Я сказав: залиш. — Голос боса став жорстким.

Маска озирнулась, ніби хотіла щось сказати, та потім повільно вийшла, зачинивши двері. Я відчув, як щось у мені обірвалося.

— Отже, — бос схрестив руки. — Тепер ти граєш за моїми правилами.

На столі лежав папір. Контракт. Я не бачив деталей, але розумів: тут усе вирішено. Від мене нічого не залежить.

— Якщо спробуєш щось з себе вдавати — гірше буде. — Він посміхнувся. — Нам не потрібен герой. Нам потрібен слухняний товар.

— Йдіть ви... — пробурмотів я. — І вся ця ваша шарашка.

Удар прийшов неочікувано. Один з кремезних підвівся і врізав мені в живіт. Я скрутився, впав на коліна.

— Відтепер ти працюєш на нас, — прошипів бос. — Твої пісні, твій образ, твоє тіло. Все. Ти — наш проєкт. Ми створимо тебе з нуля. І ніхто, чуєш, ніхто не знатиме правди.

— Ви... хворі... — хрипів я, стискаючи ребра.

— Можливо. Але ми — система. І ти вже в ній. Добровільно чи ні — байдуже.

Я не зміг відповісти. Мене підняли, як ляльку, й знову поставили перед ним. Він наблизився, а в руках з’явився ніж — довгий, тонкий, блискучий.

— Ти все ще думаєш, що це жарти? — його голос знижувався, ставав тихим, майже ласкавим. — У цьому домі ти не артист. Не зірка. Не людина. Ти — інвестиція. Майно. А коли майно зіпсоване — його ремонтують. Або ламають.

Я спробував відсунутись, але двоє ззаду міцно тримали мене. Бос схопив мене за руку і без жодного попередження полоснув ножем по внутрішній стороні долоні. Кров ринула миттєво, гаряча, червона, мов протест. Біль був нестерпний — я закричав.

— Оце відчуття? — прошепотів бос, нахиляючись до мого вуха. — Це ще ніжність. Наступного разу я перережу горло. Але поки що ти нам потрібен.

Я тремтів, очі розширились — від болю, від страху, від відчаю. Один з охоронців притиснув рану тканиною, але надто сильно, змушуючи мене знову застогнати.

— Слухай уважно. — Голос боса знову став спокійним. — Ти зараз візьмеш телефон, зв’яжешся зі своєю компанією і розірвеш контракт. Скажеш, що йдеш у сольне плавання. Ми надамо тобі гроші. Розрахуєшся з ними. І все.

— А мої фанати?.. — ледве прохрипів я.

— Ти працюватимеш на нас. Для них ти — вільний, новий, глибокий. Ти співатимеш, виступатимеш, матимеш інтерв’ю. Але все — під контролем. Усе, що ти маєш, — це ми. Цей дім, ці стіни, ці гроші — не твої. Ти — не свій.

— Це… рабство, — видихнув я.

— Назви, як хочеш. Але якщо ти відкриєш рота про викрадення, поліцію, або щось комусь пискнеш — у тебе не буде рук, голосу, або очей. Зрозумів?

Я не відповів. Йому хотілося кричати, блювати, вириватися, померти. Але я лише кивнув.

— Добре. — Бос усміхнувся, прибираючи ніж. — Починається твоє нове життя, Ілаю. Вітаємо.

І мені залишилося лише дихати. Через біль. Через страх. Через кров.