Тиша після слів

Його голос звучав рівно. Ніби читав історію з книжки. Але кожне слово розрізало тишу кімнати, наче скальпель.

— Той хлопчик виріс. Його більше не цікавили зорі. Він почав дивитись на вулиці. Вони здавалися більш реальними. Але і там не було спокою.

Я лежав, притиснувшись щокою до подушки, слухав, не кліпаючи. Його голос був дивний — він не мав емоцій, але мав ритм. Спокійний, мов краплі дощу по даху.

— Він пробував співати. Спершу ніхто не слухав. Але одного разу на вулиці його почула стара жінка. Вона плакала. Вперше він відчув, що може торкнутися чиєїсь душі. І тоді він заспівав ще раз. І ще. І ще…

Я розплющив очі. Темрява кімнати була щільною, але його силует виділявся. Сидів на стільці біля дверей, трохи нахилившись вперед.

— Знаєш, що сталося потім? — тихо промовив він. — Його забрали. Не на небо. А сюди. У тінь.

— А далі? — прошепотів я. Мій голос був слабкий, як після хвороби.

— А далі він забув, як звучить тиша.

Настала справжня тиша. Я дивився в стелю. А потім — на нього. Очі… Вони все ще були там. Ті самі очі, які я запам’ятав у напівтемряві.

— Чому ти мені це розказуєш? — прошепотів я.

— Бо ти теж дивився на зорі.

Я не відповів. Не міг. Щось у грудях защеміло. Я не знав, що саме, але воно було знайоме. Можливо, це було тепло.

Поступово тіло стало важчим. Повіки опускались. Слова почали плутатися зі снами.

— Ти… — хотів я сказати, але зупинився. Мова вже не слухалась.

Але навіть крізь сон, я відчув це.

Рух. Дуже обережний. Теплий.

Хтось підійшов ближче. Обережно накрив мене ковдрою. Так, як це робила бабуся в дитинстві.

Пальці торкнулись мого плеча, і я відчув — це не був жорстокий дотик. Це було… людське.

Двері зачинились. Повільно. Без скрипу.

І я, нарешті, заснув. Вперше — без страху.