Умови гри

Мене вивели. Не виштовхнули, не потягли за волосся — просто впевнено взяли під руки і повели, як слухняного пса на повідку.

Попереду йшов він — чоловік у білій масці. Не обертався. Не говорив. Але я знав, що він чує кожен мій подих. Я відчував його спину, дихання, навіть думки, здавалося, бриніли в повітрі. Його тінь ковзала попереду, як привид.

Коли двері відчинилися, я побачив його.

Бос.

Він сидів у глибокому кріслі, розвалений, ніби король свого маленького пекла.Його голос був сиплий, глухий:

— Сідай.

Я стояв.

— Я сказав: сядь, бляха.

Мене штовхнули, і я впав на стілець навпроти. Серце билося в скронях.

— Ти, сучара, маєш мені відпрацювати. — Він не підвищував голосу. Його спокій був страшніший за будь-який крик. — Інакше твоє життя перетвориться на такий самий срач, як твої альбоми останнім часом.

— Пішов ти, — випалив я.

Удар. Широкий, сильний, просто в обличчя. Не кулаком — відкритою долонею. Але це було гірше. Це було приниження.

— Ти граєш за моїми правилами, малий. — Він підійшов ближче, став наді мною. — Відтепер ти — наш товар. Гратимеш на приватних виступах. Ексклюзив, розумієш? Ніяких турів. Ніяких фанатів. Тільки ті, кому дозволено.

Я хотів щось відповісти, але губи боліли.

— Виведіть його.

Я навіть не опирався, коли мене потягли назад. Сил не було. Думок — ще менше.

Мене знову закрили в кімнаті. Я сидів на підлозі, сперся спиною об стіну. В голові гуділо. Удар досі пульсував на щоці.

Коли з’явився він — чоловік у білій масці — я не здивувався. Просто дивився, як він входить, стає навпроти, мовчить.

— Я ж казав не вийобуватись, — сказав він нарешті. Голос був твердий, з металом.

— А чого ти такий добрий до мене, га? — прошипів я. — Тобі ж похуй мало би бути. Чи ти теж просто граєш свою роль?

Він мовчав. Знову це мовчання.

— Ну кажи! Хоч щось, чорт забирай!

Він зробив крок назад, уже збирався йти. І тоді я завмер. Вперше за останній час — по-справжньому.

— Ні, не йди. — Я здався. — Просто... не йди.

Він зупинився, повернув голову.

— Якщо ще раз почнеш істерику, — промовив повільно, — я піду. І більше не повернусь. І доброта, про яку ти там лепечеш, теж зникне.

Я кивнув. Насилу ковтаючи сльози. Сів на край ліжка, опустив голову.

— Розкажи щось. Будь ласка. Мені… тривожно.

Довга пауза.

А потім — голос. Несподівано м’який:

— Один хлопчик у дитинстві завжди дивився на зорі. Він мріяв полетіти туди. Думав, що в космосі краще. Там немає болю. Там — тиша.

Я завмер. Слухав.

— Але що більше він ріс, то далі віддалялися зорі. Він втратив маму. Потім тата. А потім — себе.

Я ліг на бік. Дивився на нього, як на казкаря з дитинства. Слухав, вбирав кожне слово, наче ліки.

І думав: "Ось так. 32 роки. Я мав би мати дітей. Дружину. Тур. Життя. А я лежу в ліжку, слухаю якогось мужика в масці. Докотився, Ілаю. Докотився."

Але я не зупинив його. І не перебивав. Бо, можливо, це була єдина правда, яку я почув за довгий час.

І маска говорила далі.