Пiсля тiєї вечiрки в Чикаго

Світло блищало, як ножі. Все навколо — золотом, чорним склом, червоним вином. Я пам’ятаю блиск шампанського у високих бокалах, тіні від люстр на стелі, й те, як музика била у груди сильніше, ніж бас на сцені. У Чикаго тоді все горіло: тіла, танці, погляди. І я — серед цього вогню, як ніби не живий, а всередині сну, що пахне парфумами та зіпсованою славою.

Я пам’ятаю її сукню — чорну, блискучу, надто глибоке декольте. Пам’ятаю його погляд — холодний, чужий, знайомий. І бармена, що посміхався, коли я просив ще. І ще. І ще.

Вечірка була надто голосною, щоб щось пам’ятати, і надто тихою, щоб забути. Люди навколо — зірки, моделі, продюсери. Усі говорили багато, але мовчали глибоко. І я серед них — мовчав гучніше всіх. Усередині себе.

Я тоді вже почувався втомленим. Стомленим славою, якою ще не встиг насолодитись. Мене всі знали. Мене всі слухали. Але хто слухав мене насправді? Ніхто. Лише дзвін келихів.

Після п’ятої склянки віскі я вже не бачив чітко. Все плавало. І я з ним зіткнувся біля виходу. Чоловік у чорному. Без маски. Але з тими самими очима. Темними, дірками в небі. Він просто сказав:

— Будь обережний, Ілай. Не всі танці закінчуються музикою.

Я засміявся. Подумав, що це чийсь п’яний трюк. Але його голос був тверезий. Його присутність — як тінь за вікном.

Я вийшов тоді на дах. Холодне повітря. Цигарка. Серце билося нерівно. Було таке враження, що за мною хтось стоїть. Я різко обернувся — нікого. Але в душі щось хруснуло.

Я не знав тоді, що саме там, у Чикаго, усе почалося. Що вечірка була не просто гедонізмом, а пасткою. Що мене хтось помітив. Обрав. І поставив мітку, яку ніхто, крім них, не бачив.

Уже в готелі я не міг заснути. Телефон мовчав. Повідомлення — жодного. Хоча завжди хтось щось писав. Я тоді вперше відчув… ізоляцію. Як ніби весь світ зник, залишивши тільки мене і тінь у дзеркалі.

Я дивився на своє відображення й питав себе: «Хто ти, коли тебе ніхто не бачить?»

І відповідь прийшла не одразу. Вона прийшла пізніше. Коли я прокинувся у чужому ліжку. Коли мене облили холодною водою. Коли він — у білій масці — мовчки дивився на мене, тримаючи ложку.

Після тієї вечірки я став іншим. Я втратив спокій. Я втратив себе.

А, може, ніколи й не мав.