Перший вихід

Свідомість поверталася, мов занурення після довгого перебування під водою. Я розплющив очі, і все, що залишилося в голові, — це біла маска й темні, безодні очі, які палили мене наскрізь. Що я казав? Що відбувалося? Було відчуття, що щось важливе щойно сталося. Щось, що я не міг згадати, хоч як намагався. Мов уривок сну, що зникає при пробудженні.

— Вставай. — Хрипкий голос, позбавлений емоцій, пролунав десь поруч.

Я смикнувся, зосередившись на фігурі в дверях. Біла маска, чорне худі. Він. Чоловік, що став моїм тінню.

— Що?.. — язик був сухим, як пісок. — Що відбувається?

— Перший вихід. Без вийобувань. Інакше буде боляче.

Ці слова прозвучали без жодної інтонації, але загроза в них відчувалась чітко, як ніж до горла. Я підвівся з ліжка, ноги тремтіли. Я ледве тримався на ногах, але послухав. Тому що відмовитися не було варіантів.

У голові почало виринати щось інше. Пригадалося, як кілька днів тому — чи годин, хто зна — я просив його дати мені в туалет. Звичайне прохання. Людське.

— Мені треба в туалет. — Я тоді сидів, притискаючи коліна до грудей, серце калатало.

Чоловік у масці стояв біля дверей.

— Я серйозно. Бля, не змушуй мене тут обісцятись, — я підвищив голос.

Він мовчки простягнув пластикову пляшку.

— Ти серйозно? — Я не стримався, матюкнувся. — Ви, суки, хворі? Щоб я, блять, як собака, в пляшку? Іди нахуй, мудак. І зніми ту свою маску, може, хоч тоді совість з’явиться!

Він не реагував. Просто стояв і тримав цю чортову пляшку, мов би це була святиня. Врешті, я змирився. Бо тіло не витримувало.

Зараз же мене вели вузьким коридором до іншої кімнати. Перед дверима він зупинився, витягнув ключ і прочинив двері до ванної кімнати.

— Тридцять хвилин. Приведи себе до ладу. — Його голос знову прорізав повітря.

— А якщо ні? — кинув я зухвало.

Він не відповів, просто зачинив двері з іншого боку, замкнувши мене.

Я підійшов до дзеркала. Обличчя було виснаженим. Сині круги під очима, вилиці гострі, як ножі. Я виглядав як привид, а не людина.

Мився гарячою водою, вдихаючи пар, ніби то був кисень. І думав. Думав, як втекти. Огляд кімнати нічого не дав. Жодних вікон. Навіть вентиляційні решітки були наглухо заґратовані. Мене не просто викрали. Мене ізолювали.

Я знайшов чорне худі та темні штани, складені на стільчику. Чисті. Свіжі. Як одяг для покірного в'язня.

Коли час вичерпався, двері клацнули. Я вже стояв, одягнений, зі зціпленими зубами.

Мене повели ще далі. Круті повороти, сходи. Кожен крок лунав, як відлуння вироку. Нарешті — двері. Важкі, дерев’яні.

Він постукав. Хтось відкрив.

Я вперше побачив його. Того самого чоловіка, якого бачив тоді, в мареві, з сигаретою. Боса.

Темношкірий. Високий. З поглядом, від якого шкіра в’яне. Він сидів за столом, курив.

— Ну привіт, зірко. — Його голос був насиченим, але ледачим. Наче йому навіть не хотілося витрачати слова.

Я стояв у дверях, дихаючи важко.

— Ти, блять, хто? І на хріна це все? — кинув я.

Бос знизав плечима.

— Ми не просили тебе в це влазити. Але ти підписав контракт. І тепер ти наш.

— Який, нахуй, контракт?! — Я зробив крок уперед. — Ви з глузду з’їхали?

— Після тієї вечірки в Чикаго. Ти вже був наш. Просто ще не знав.

Я не повірив.

— Ви мене викрали через якийсь блядський папірець?!

— Не просто папірець. Ти віддав голос. Вплив. Обличчя. Все.

Я вибухнув.

— Ви ідіоти! Я подам на вас у суд! Мене шукають! Я мав бути в Сіетлі! Люди чекають!

Він затягнувся димом.

— А ти вже не Ілай. Ти вже образ. І ми зробимо з тебе те, що потрібно.

Я кинувся до нього, але мене схопили з обох боків. Він лише посміхнувся.

— Грай роль, Ілаю. І все буде просто.

Мене вивели назад до кімнати. Двері зачинилися. Я важко дихав, у грудях пекло.

Тоді знову з’явився він — чоловік у білій масці. У руках тримав склянку води і щось схоже на таблетку.

— На, — сказав просто.

Я дивився на нього з ненавистю.

— Що це? Психотропи? Заспокійливе?

Він мовчав.

Я взяв воду. Але таблетку не ковтнув. Лише тримав її в руці.

Коли він повернувся до дверей, я схопив його за зап’ястя.

— Скажи… — прошепотів я. — Скажи, навіщо це все.

Він зупинився. Поглянув на мене. Очі під маскою блищали. І все одно — мовчанка.

— Ти знаєш, що вони роблять, так? — додав я.

Він не відповів. Але руку не вирвав.

Щось змінилося в його погляді. Тільки вперше — не страх чи холод, а ніби сум.

Я відпустив.

Він вийшов.

І я залишився сам, з таблеткою в долоні. І головою, що вибухала від питань.