Страх і тиша

Я не знаю, скільки минуло часу. Можливо, години. Можливо, дні. Все змішалося в сіре, безформне місиво. Повітря в кімнаті важке, як перед бурею. Мені стало байдуже, скільки я тут. Але не байдуже, чому.

Він сидів навпроти — той самий чоловік у білій масці. Прямий, спокійний, злегка нахиливши голову набік, ніби слухав мене через скло. А я говорив. Говорив, бо інакше зійшов би з розуму.

— Я помічав це задовго до концерту… — почав я, курячи вже третю сигарету поспіль. — Щось було не так. Я… Я не міг спати. Це дивне відчуття — коли знаєш, що за тобою стежать, але не можеш цього довести.

Його очі під маскою не рухалися. Але я знав, що він чує. Кожне моє слово лунало в цій кімнаті, мов молитва в пустелі.

— У Нью-Йорку, у готелі… Я чув, як хтось стоїть за дверима. Просто стоїть. Навіть не дихає. І коли я різко відкрив їх — нікого. Зовсім нікого. Знаєш, що найбільше лякає? Не тиша. А тиша, яка слідує за кроками. — Я нервово засміявся, хоча це сміх було важко назвати щирим.

Чоловік мовчав.

— Можливо, я божеволію. Можливо, все це — побічка від трави, алкоголю і безсоння. Але, блять… Я не вигадую. Я справді відчуваю, як щось повзе за мною в тіні. Іноді навіть у дзеркалах щось бачив. Іноді... — я знову ковтнув дим, — іноді я думаю, що я вже мертвий.

Ніякої реакції. Тиша. Біла маска. Чорні очі.

— Чому я тут, га? — я раптово підвищив голос, підвівся. — Що вам від мене треба? Я музикант! Я просто… просто грьобаний музикант! — Я почав ходити кімнатою. Серце билося швидше. — Якщо ти думаєш, що я щось підписав, щось зробив… я… я нічого не пам’ятаю!

Мовчанка.

— Ти все одно все розкажеш своєму босу, так? — я знову сів на край ліжка. Відчай накрив мене ковдрою холоду. — То слухай. Передай йому, що мені страшно. Справді страшно.

Я закрив обличчя руками. Дихання стало важчим.

— Я не знаю, хто ви. Але я знаю одне — це більше, ніж просто викрадення. Я це відчуваю шкірою. Я відчуваю, що я в якійсь грі. Може, я просто маріонетка, може… — я подивився на нього прямо. — Може, я вам потрібен не як людина, а як ідея. Хтось, хто вже нічого не контролює.

Очі в масці трохи змінили напрям. Тепер він дивився мені в душу.

— Ти знаєш, я вже думав… — я ковтнув повітря. — А що, як мене просто… трахнуть тут? Прямо тут. Я ж не знаю, хто ти. Я не знаю, що за бос. Чоловіки типу вас не мають меж. Може, ви мене просто прирізати хочете. Або розважитись. — Я різко встав. — Слухай! Мене ж можуть убити! Тут, зараз!

Маска мовчала.

І тут… щось змінилося. Він повільно повернув голову, а потім — тихо, глухо, майже нечутно — сказав:

— Ніхто тебе не вб'є.

Я завмер.

— Що? — прошепотів я.

— Я не дозволю. — Він уперше заговорив із часу, коли зловив мене при спробі втечі.

Ці слова прозвучали майже… турботливо? Ні, скоріше… загрозливо. Тон був спокійним, але таким, що в спині пробіг холод.

— Тоді скажи, на біса все це? — Я підійшов до нього ближче. — Скажи, хто ти. Чому саме я? Чому ця гра в мовчанку?

Він мовчки дивився. Але не відійшов.

Я знову сів на ліжко. Дихав глибоко. Серце билося в горлі.

— Я просто хочу знати… — сказав я тихіше. — Хочу знати, скільки ще.

Мовчанка. Але та, в якій вже народжувалося щось інше. Співчуття? Зв'язок? Я не знав. Але ця тиша вже не здавалася ворожою. Вона була іншою. Мов тиша після бурі, а не перед нею.

Я втупився в підлогу. Очі повні сліз. Я не плакав. Але все всередині мене ридало.

І він досі мовчки сидів. Поруч. Слухав.

Я вже не міг відрізнити, де закінчуюсь я і де починається страх.