Тиша в масці

Я сидів на краю ліжка, тримаючи голову в долонях. Повітря в кімнаті було застійне — гірке, насичене страхом і потом. Я вже не плакав, ні. Сльози висохли разом із нервами. Усередині — пустка. Лише тупий, монотонний дзвін у голові й запитання, яке не давало спокою: чи хтось мене шукає?

Я мав бути зараз у Х’юстоні. Там, на стадіоні, мали вже стояти декорації. Техніки перевіряти мікрофони. Квитки давно розкуплені, фанати готувались, фан-акаунти вибухали постами. Тур по США. Один із найважливіших моментів у моїй кар’єрі. І я мав бути там. На сцені. А не в цьому — чорт забирай — місці.

Я встав, підійшов до єдиного вікна — звісно, замурованого ззовні. Лише бетон. Іржаві плями по краях. Я торкнувся пальцями скла — холодне. Ні голосу, ні шепоту, ні дзвінка. Телефон у мене давно забрали. Мене наче викреслили з усього. Як примару. І ніхто, блін, не постукав у ці двері, аби сказати: «Ти не забутий».

— Тебе шукають? — прошепотів я у порожнечу. — Та кому ти треба… Їм шоу важливіше. Продажі. Квитки. Якщо помреш — зроблять віртуальний тур із твоїм голограмним клоном.

Я розсміявся. Огидно й хрипко.

Але потім зупинився.

А якщо мене й справді ніхто не шукає?

Невже моя команда вирішила, що я зірвався? Втік? Психанув? Що я кинув усе? Я ж… Я не такий. Я завжди відпрацьовував концерти навіть із температурою, з безсонням, з фантомним болем у грудях. Я завжди тримався.

Вперше за кілька днів — якщо це були дні — в мені прокинувся план. Ідея. Мала, тонка нитка — втекти.

Я пересунув ліжко ближче до дверей. З-під нього дістав дерев’яну планку, яку зламав учора з каркасу. Міцна. Груба. Я вийду звідси. Вночі. Коли він — той у масці — прийде. Я прикинусь сплячим, а коли він відкриватиме двері — бах! — оглушу його. І далі вже як вийде. Бігти. З усіх сил.

У голові гули сирени страху, але я їх глушив. Розум мусив бути холодним. Це був єдиний шанс.

Нарешті ніч. Мені здається. Час тут втратив контури. Я пригорнувся до стіни, стискаючи дерев’яну планку.

Кроки. Тихі, але чіткі.

Серце почало гупати в грудях, як барабан. Дверна ручка повільно повернулась.

Я вже приготувався. М’язи стиснулись. Я ледь дихав.

Двері відчинились.

Я рвонувся — сильніше, ніж міг подумати. Але замаху не встиг зробити. Його рука — в рукавичці — схопила мене за зап’ястя ще до того, як я міг опустити удар.

І вже наступної миті мене приплеснули до стіни.

Він був вищий за мене. Міцніший. Його подих — тихий, наче зміїне шипіння — торкався мого обличчя. Ми стояли так близько, що я бачив власне відображення в його чорних очах — чи то лінзи, чи то справжні.

— Не рипайся, — проговорив він тихо.

Його голос був холодним. В’язким, як ртуть. Я завмер. Уперше він заговорив. Справжній. Живий. Не примара.

— Інакше бос тебе не пожалкує, — додав він, ще ближче нахиляючись до мого обличчя.

Я ледве стримався, щоб не вирватися.

— Хто твій бос? — прошепотів я крізь зуби. — Чого вам треба від мене?

Він не відповів. Просто відступив — на півкроку. Його погляд не відривався. Лише мовчазна загроза. Лише порожнеча. І темрява.

— Якщо ти ще раз це зробиш, — сказав він, обертаючись, — наступного разу я не буду таким м’яким.

І вийшов, залишивши мене одного.

Я впав на коліна. Дерев’яна планка вислизнула з рук. Слухав лише власне дихання — важке, рване. Серце билося, як навіжене.

"Бос тебе не пожалкує."
"Не рипайся."

Його голос ще довго звучав у голові, поки я не затулив вуха руками.

Я був у пастці.

Я знову почав говорити сам до себе. Напівголосно, крізь стиснуті зуби. Запитував, чи я взагалі реальний. Чи це триває вже тиждень. Чи лише кілька днів. Може, це все — пекельна галюцинація? Може, я все ще лежу в номері готелю у Лос-Анджелесі під дією трави, яку курив у гримерці? А можливо — вже мертвий?

"Хтось точно шукає мене", — прошепотів я.

— Джонні знає розклад… команда мала вже бити на сполох. Вони повинні... — голос мій зірвався.

А якщо ні?

А якщо їм краще, коли я зник? Продюсери знайдуть заміну. Фанати швидко знайдуть новий об’єкт культу. Я — лише образ. Обгортка. Вразлива, втомлена й самотня.

Я лежав на ліжку, коли він повернувся.

Той самий. У білій масці.В руках — піднос із їжею. Парувала якась каша. М’яке. Хліб. Вода.

Він поставив піднос на тумбу.

— Слухай… — почав я.

Він не відповів.

— Можеш хоч… сказати, який сьогодні день? Я… скільки я тут, блін?

Тиша.

— Та скажи щось, твою мать! — я зірвався. — Ти хворий? Що ти хочеш?! Гроші? Публічність?! Я дам усе, тільки скажи хоч слово!

Він подивився на мене — мовчки. Його очі залишались порожніми, байдужими.

Він розвернувся й вийшов.

Я вдарив кулаком по стіні.