Ті, що лишаються

Тиша — це найгірше. Вона не має обличчя, не має звуку, але вона їсть тебе зсередини. Саме в тиші з’являються голоси, які не належать нікому. І саме тоді починаєш говорити сам із собою. Спочатку — просто, щоб не збожеволіти. А потім уже й не помічаєш, коли говориш уголос.

Я сидів у темряві. Порожній матрац, холодна підлога, вологі стіни — все це могло б належати будь-кому. Але я знав: це моя клітка. Моя реальність.

Я вичавив із себе хрипкий сміх і сказав уголос:

— Ну от, бабцю. Нарешті я став кимось.

І навіть сам злякався власного голосу. Він звучав, як чужий. Ніби щось старе, тріснуте, що ледь дихає.

Я заплющив очі, притулився лобом до стіни й дозволив пам’яті говорити за мене.

Мені чотири. Вона тримає мене за руку на похороні. Я дивлюсь на чорні парасольки й думаю, чому всі сумні. Мені не сказали, що сталося. Тільки те, що тато й мама більше не прийдуть.

Вона не плаче. Бабуся ніколи не плакала при мені. Вона тримає обличчя рівно й стискає мою маленьку долоню в своїй.

— Не бійся, Ілаю. Я тут.

Це перші слова, які я пам’ятаю по-справжньому.

Мені було соромно. Перед нею. Я обіцяв, що виросту сильним. Що подбаю про себе. Що не стану, як батько — бо хоч я його не пам’ятав, але знав, що він грався з вогнем і згорів. Не буквально, але метафорично.

Я підвівся, повільно пройшов кімнатою, спершись об стіну. Долоні тремтіли. Губи пересохли. Десь далеко, можливо, було ранок. А може — ще ніч. У цій кімнаті час не рухався.

— Як ти казала? "Люди, які мають музику в собі, не бувають самотніми"? — сказав я уголос. — Збрехала, бабцю. Я сам, як чортова тінь.

Знову тиша. Але в голові вже починалося. Як завжди. Голоси. Її голос. Але не справжній, а той, який я сам вигадав. Щоб хоч хтось мене чув.

— Ти не сам, Ілаю. Я з тобою, мій хлопчику, — почув я зсередини.

Я затулив вуха. Але це нічого не змінювало.

Мені вісім. Вона в’яже шкарпетки біля старої лампи. Я сиджу на підлозі, будую з кубиків барабанну установку. Мрію бути музикантом. Вона кидає на мене погляд і каже:

— У тебе буде велика сцена. Але пам’ятай: сцена — не все. Не втрать себе, коли всі будуть тобою захоплюватися.

— Я не втрачу, — відповідаю гордо.

Вона посміхається. Трохи сумно.

Я знову говорив сам із собою.

— Втратив, бабцю. Ще як втратив. Я взагалі не знаю, хто я. Хто я, коли без мікрофона? Коли без світла? Коли немає нікого, крім мене?

І тоді я знову почув її.

Не бабусю.

А себе.

Себе іншого.

— Ти сам винен. Ти думав, що можеш все. Що ти — Бог. Але Богів не закривають у кімнатах.

Я засміявся. Дико. Гірко.

— Так, так! Я винен! Хто ж іще? Я все бачив! Всі ці ночі без сну. Всі ці обличчя, які нічого не значили! Я ж сам захотів слави. Сам!

Я кричав на себе. На власні думки.

І в голові знову з’явилась вона.

Мені сімнадцять. Я йду на перший виступ. Вона стоїть у дверях у своєму старенькому халаті, усміхається і каже:

— Я не зможу прийти, але я дивитимусь на тебе по телевізору. І пам’ятай — якщо раптом стане страшно, уяви, що я сиджу в залі.

Я кивнув, а потім… я забув. Я забув про неї. Рік за роком.

Сльози котилися повільно, обпікаючи щоки. Я опустився на коліна посеред кімнати.

— Пробач, бабцю… Пробач, що не приїжджав… пробач, що не був поряд, коли ти вмирала…

Вона померла, коли я був на гастролях. Я не встиг. Я навіть не встиг попрощатись.

І зараз я кричав, сам до себе, сам до неї, до кімнати, до стін, до порожнечі:

— Я не сильний! Я не вмію бути один! Забери мене назад, будь ласка! — і бив кулаками підлогу, доки не посиніли пальці.

І тут…

Я почув свій голос знову. Але він став іншим. Рівним. Небезпечно спокійним.

— Вставай, Ілай. Годі ридати. Це не допоможе. Більшість просто вмирає, а ти маєш шанс вижити. Використай це.

Я стиснув зуби.

— Ти не бабуся. Ти не вона. Ти — я. Лише я. Сам.

— Так, — сказав голос. — Але й цього достатньо.

Мовчанка. Справжня.

Я підвівся. Очі сухі. Вперше за багато часу — всередині з’явився холод.