Порожні стіни

Мені снився вогонь. Я стояв у центрі сцени, а світло прожекторів обпалювало мені очі. Сотні людей кричали моє ім’я, але їхні обличчя були безформні, ніби розмиті фарбою на воді. І тут усе поглинала темрява — мов би хтось просто вимкнув світ.

Я розплющив очі.

Спершу нічого не зрозумів. Погляд ковзнув по стелі — сіра, рівна, наче бетон. Я повільно повернув голову. Стіни. Жодного декору. Жодного натяку на готельний номер. Лише тьмяне світло з однієї лампочки під стелею. Постіль під мною — чужа, запах — стерильний. Мене вдарило: це не мій номер.

Я різко сів. У грудях забилося серце. Губи пересохли. Тіло мляве, в голові гудить. У роті — металевий присмак, як після знеболювального. Що, чорт забирай, відбувається?

— Вітаю в реальності, зірко, — сказав хтось із тіні.

Мій погляд ковзнув у темний кут кімнати. Там сидів чоловік. У чорному худі. Обличчя сховане — лише сигарета виблискувала червоним у напівтемряві.

— Хто ти? — я схопився на ноги. — Де я?

— Ти не в своїй гримерці, це точно, — сказав він і затягнувся. — Але тобі варто трохи охолонути.

— Послухай… — я зробив крок, намагаючись триматися спокійно. — Якщо це якесь викрадення, ти не уявляєш, у яке лайно ти вліз. У мене є охорона, є адвокати, є…

Він не дослухав. Просто кивнув убік. І тоді на мене хлинула крижана хвиля.

Бризки води з льодом вдарили в обличчя, груди, руки. Я завив, відскочив, зісковзнув із ліжка.

— ТИ ЩО, БЛЯДЬ?! — я задихався. — ЩО ЦЕ ЗА ХУЙНЯ?!

Тоді я побачив його. Іншого. Високий. Схилився наді мною. Біла маска. Порожня. З глибокими отворами для очей. Але найстрашніше — очі. Вони дивились крізь мене. Чорні, мов вугілля, холодні, мов ніч без зірок.

— Це… ти… — я ледве дихав. — Ти був там. На концерті. У першому ряду. Ти…

Він мовчав.

— ДЕ Я?! — закричав я, відступаючи. — ЧОМУ Я ТУТ?! ЩО ТИ ЗІ МНОЮ ЗРОБИВ?!

Він лише стояв. Без слів. Без жодного звуку. Лише дивився.

Мене трусило. Ноги ватні. Я кинувся до нього, намагаючись схопити за капюшон, зірвати маску, вирвати хоч якусь реакцію — але він одним рухом штовхнув мене назад. Я вдарився спиною об стіну, зісковзнув на підлогу.

Він мовчки пройшов до дверей і… замкнув їх іззовні.

Я залишився сам.

Кімната — мов клітка. Жодного вікна. Лише стіни, ліжко, металева тумбочка. Я кинувся до дверей, гамселив кулаками, кричав, проклинав. Але ніхто не відповідав.

— ВИ ЙОБНУТІ! ВИ ПОВНІ ІДІОТИ! ВИ НЕ РОЗУМІЄТЕ, ЩО РОБИТЕ! — кричав я, поки голос не зірвався.

А потім… почалось.

Мене охопив напад паніки. Я сів у кутку, схопив голову руками. Подих важкий, уривчастий. В голові крутилась одна думка: “Це не сон. Це не галюцинація. Це правда.”

Минуло невідомо скільки часу — година? День? Хвилина?

І тоді двері клацнули. Я смикнувся.

Він. Знову він. Той самий. У білій масці. У руках — піднос.
На ньому — тарілка з супом, шматок хліба, стакан води.

Він поставив усе на тумбочку.

— Стривай! — я схопився. — Постривай, блядь, СТОП!

Він уже повертався до дверей.

— Скажи мені, яка сьогодні дата! — я майже кричав. — Скажи, скільки я тут! Скажи, ДЕ Я, БЛЯДЬ!

Він зупинився. На мить. Озирнувся.

Мовчання. І ще раз — той самий порожній погляд. Ні жалю. Ні зневаги. Просто… порожнеча.

І він пішов.

Я кинувся до дверей, але було пізно. Замкнено.
Я впав на коліна. Руки трусились. Губи пересохли.

— Ненавиджу вас… НЕНАВИДЖУ! — прошипів я в темряву.

Я не торкався їжі. Просто сидів. Дивився в одну точку. Чекав.

І він повернувся.

Той самий. Ті самі очі. Той самий піднос — уже без апетиту, лише мовчазний акт контролю.

Я сидів, як зомбі. Він наблизився. Взяв мене за зап’ястя. Його дотик — холодний, але сильний. Він обережно посадив мене на ліжко.

Я не чинив опору.

Він сів поруч, взяв ложку, зачерпнув суп, підніс її до моїх вуст.

— Не треба… — прошепотів я. — Я сам… я не буду…

Але він мовчки тримав ложку переді мною.

— Ти хворий. Ти псих. Ти… — я відвернувся, сльози стікали по щоках.

Він наблизив ложку ще раз. І знову.

Я схопив його за зап’ястя й різко штовхнув.
Ложка впала. Суп розлився.

— НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ! — я закричав. — ТИ НЕ МАЄШ ПРАВА!

Я вдарив його по руці. Сильно.
І він… не зрушив. Не здригнувся. Лише спокійно підняв іншу ложку й продовжив.

Я вже не міг кричати. Голос зірвався. Лише плакав. Як дитина.

І він годував мене.
Ложка за ложкою.
Як мати немовля.