Ті, хто сидять у тіні

Сцена знову здавалася місцем битви. І знову — я мав стати її жертвою.

Моє ім’я лунало крізь натовп:
"Ілай! Ілай! Ілай!"

А я мовчки підніс мікрофон до губ.

Удар барабану. Бас — глибокий, в’язкий, як ніч після поганих новин. Почалася перша пісня — "Falling into Smoke". Її я написав під алкоголь, коли ще вірив, що щось врятує. Вона звучала, як молитва того, хто давно втратив Бога. Повільна, чуттєва, димна.

“I touch the dark where your perfume stayed,
I breathe you in, like I never prayed…”

Я співав, дивлячись кудись поверх натовпу, не заглядаючи в очі. Не хотів бачити облич. Я не вірив їм. Не зараз. Не тоді, коли всередині мене все вило від втоми, відчуженості, і того холодного тремтіння під шкірою, яке не відпускало вже кілька днів.

Я не почувався живим. Але сцена — це єдине місце, де мій труп ще міг танцювати.

Другу пісню — “Neon Sin” — я розтягнув, навмисно сповільнив темп. Попросив підсвітку лише у фіолетових тонах. Я хотів, щоб усе виглядало, як клуб перед кінцем світу. Мені це вдалося. Мені завжди вдається, коли треба сховати щось глибше.

“Your lipstick’s a weapon, your silence — a gun,
We're dancing in ashes, pretending it’s fun…”

На третьому куплеті я помітив, як вільне місце в першому ряду більше не було вільним.

Я завмер. Майже збився з ритму. Серце раптом стиснулося в грудях, і піт, який до того стікав повільно, став льодяним. Той, хто сів туди, був у чорному. Повністю. І на обличчі — маска. Не медична. І не театральна. Біла, гладка, без емоцій. Очі — темні отвори.

Він сидів прямо, як статуя, й не рухався. І не аплодував. Просто дивився. На мене.

Моя рука з мікрофоном здригнулася, я почав забувати слова. Це було неможливо. Але я продовжив. Механічно. Професійно. Так, як навчений. Навіть коли всередині тебе хаос — сцена не пробачає тиші.

Наступна пісня — "Velvet Cage" — була про те, як кохання зводить з розуму. Про те, як легко продати себе за одне торкання. Але я співав її, відчуваючи, що мене вже продали. І не за любов. А за щось інше. Хтось спостерігав. І я був уже не господарем сцени. Я був жертвою.

Коли концерт закінчився, і останній акорд вщух у повітрі, я не поклонився. Я просто пішов. Ішов швидко, майже біг. Мене оточили охоронці, крики фанатів — як глухий фон. Я вже не чув. Я хотів лише одного — зникнути.

За сценою було гамірно. Техніки аплодували, менеджер щось говорив у навушник. Я зірвав його з вуха і кинув на підлогу.

— Заберіться звідси! ВСІ! — закричав я. — Хвилина тиші, блядь! Хвилина! Це складно?

Всі завмерли. Я побачив, як одна з візажисток здригнулася. Мене не турбувало.

— Нікого не впускати до гримерки. Нікого, чуєш? — прошепотів я до охоронця. — Якщо хтось спробує зайти — бий. Без попереджень.

Він кивнув, і я зачинився в кімнаті.

Всередині було тихо. Світло — приглушене, тепле. Я сів на диван, дістав з рюкзака косяк. Мені вже було байдуже. Я не хотів думати. Я не хотів нічого розуміти.

Я закурив.

Перші затяжки були як удар. Голова пішла обертом. Пульс став глухим, глибоким. Простір почав стиратись по краях. Світ став туманним. Спокій — тимчасовий, напівреальний. Саме такий, як я любив.

Я дивився на дим, що підіймався до стелі, і нарешті на мить повірив, що я в безпеці.

А потім…
Я побачив його.

Не у дзеркалі. Не за вікном. А тут.

У кімнаті.

Він стояв біля дверей. Усе той же — чорне пальто, біла маска. Тихий. Нерухомий.

Я не зреагував одразу. Просто дивився. І намагався зрозуміти: чи це реальність? Чи мене вже винесло?

— Хто ти? — шепоче мій голос, але він звучить чужо.

Чоловік мовчить. Тиша навколо стала гнітючою, як у похоронній каплиці.

Я підвівся, ноги ватяні, світло пульсує.

— Я сказав, хто ти, сука?! — кричу я. Голос зривається, луна розлітається по стінах.

І він…
Крокує до мене.

Повільно.
Рівно.
Мовчки.

Я відступаю.
Серце — в горлі.
Очі — розширені.
Все тіло каже: біжи.
Але я не можу.

Його маска ближче. Вона не рухається, але я відчуваю — за нею є очі. І вони дивляться не просто на мене. Вони дивляться в мене.

— Це… сон? — шепочу.

І він нарешті нахиляє голову. Наче відповідає.

Так.

І я падаю.

Темрява хапає мене, мов коханця. Я лечу вниз — у глибину, де вже нічого не існує.