За шибкою

Сієтл, 15:42. Я все ще в готельному номері, хоча мав би вже бути на саундчек. Дзвінок менеджера проігнорував. Той ще зранку намагався витягнути мене на сніданок. Я не голодний. І, якщо чесно, вже кілька днів майже нічого не їм. Їжа в роті здається тирсою.

Я сиджу на краю ліжка, закурюю чергову. Мені подобається, як сигаретний дим затримується в повітрі, створює ніби іншу реальність — повільнішу, спотворену. Я залипаю в цьому димі, ніби в дзеркалі, сподіваючись побачити там щось більше, ніж просто себе. Але натомість — відбиток у вікні.

І він… знову там.

Не вперше. Ще вчора ввечері, коли я курив на балконі, я помітив, як на даху сусіднього будинку щось ворухнулося. Спершу подумав — кіт, можливо. Але було надто пізно, надто високо. І надто нерухомо. Просто тінь, застигла за кам’яним парапетом. Я дивився на неї хвилин п’ять, поки не кліпнув очима — і вона зникла. Може, мені просто здалося. Може, безсоння і віскі грають зі мною брудні ігри. Але сьогодні…

Сьогодні він стоїть ближче. Просто за шибкою сусідньої будівлі. У чорному. Я не бачу обличчя — лише силует. Він стоїть нерухомо. І дивиться. Прямо сюди. Прямо в моє вікно.

Я обертаюсь. Повертаюсь до вікна знову. Він ще там.

Мені раптом холодно. Долоні спітніли, сигарета випадає з пальців. Я підходжу до штори, повільно її зсуваю. Скло — як крижаний бар’єр. Я майже відчуваю, що якщо наблизити долоню до нього, то звідти, з іншого боку, хтось теж піднесе руку.

Я моргаю — і тінь зникає.

— Чорт, — шепочу я сам до себе.

Можливо, це фанат. Випадковий перехожий. Хтось із персоналу. Можливо… Але щось глибоко всередині мене шепоче: ні. Це не випадковість.

Вже тиждень я відчуваю, що щось за мною тягнеться. Наче ланцюг, який ніхто не чує. Наче хтось іде слідом, лишаючи майже непомітні сліди. Один і той самий голос уві сні. Одна і та ж фраза: “Ти не прокинувся, Ілаю. Ти досі там.”

Я не знаю, що це означає.

17:26. Ванна кімната. Холодна вода. Я мию обличчя, дивлюсь у дзеркало. Очі червоні, під ними темні мішки. Виглядаю, як примара власного життя. Намагаюсь зосередитись, повторюю собі: ти в реальності, ти тут, ти Ілай, і ти зараз в Сієтлі. Але ніщо не звучить переконливо.

Коли я виходжу з ванної, на телефоні — десятки непрочитаних повідомлень. Серед них — одне, якого я не впізнаю. Номер — без імені. Лише коротке:
“Ти готовий?”

Я завмираю. Серце стискається. Секунду просто дивлюсь на екран, не рухаючись. Потім — видаляю. Але пальці трясуться.

Ти готовий до чого?

18:53. За годину виходити на сцену.

Я вже на місці. Бекстейдж — як завжди, гамірний: техніки, менеджери, охорона. Всі метушаться, але не дивляться мені в очі. Вони звикли, що я — “особливий”. Відлюдькуватий. Важкий. Більшість із них мене боїться. І, можливо, не даремно.

Я сиджу у темному куті гримерки. Навушники — у вухах. Але музика не грає. Просто тиша. І знову — відчуття, що хтось дивиться. Але цього разу не зовні. А тут. Поруч. За дверима. За спиною. У власній голові.

Я не обертаюсь. Я просто сиджу й дихаю. Дивлюсь на свої руки. Вони злегка тремтять. І знову — та сама думка: ти не прокинувся, Ілаю. Ти досі там.

— Ілай, п’ять хвилин. — Хтось каже з коридору.

Я піднімаюсь. Збираю себе по частинах. Беру гітару, ковтаю слину, як камінь.

Перед тим як вийти, ще раз дивлюсь у дзеркало. І на долю секунди мені здається, що відображення не повторює мій рух. Воно спізнилось. Мить. Не більше. Але мені вистачає.

Я знову сам собі шепочу:

— Ти тут. Ти справжній.

Але голос у голові каже інше: Тебе бачать.

19:28. Коли я виходжу на сцену, світло ріже очі.

Крик натовпу — як хвиля, що накриває з головою. Вони там, сотні, можливо, тисячі. Ліхтарики телефонів. Очі. Посмішки. Але я їх не бачу. Я бачу лише перший ряд. І в ньому — одне порожнє місце. Лише одне. І на ньому лежить… чорна рукавичка.

Я не зводжу очей.

Стає важко дихати.

Я беру мікрофон. Коли торкаюсь до нього — здається, що він холодний, як метал могильної огорожі.

Глядачі скандують моє ім’я. Всі чекають початку. Я маю заграти першу пісню. Я маю віддати себе їм.

Але я стою. І дивлюсь у темряву, що ховається за прожекторами.