Дим і тиша

Сієтл, штат Вашингтон   

Я ніколи не думав, що тиша може так гудіти. Вона як стара труба в підвалі — тягне холодом і спогадами, яких я навіть не хочу мати. У кімнаті готелю пахне алкоголем і сигаретним димом. Я сам винен. Це мій запах. Запах вигорілого мозку й зіпсованої ночі.

Мене звати Ілай. Мені тридцять два, і я — музикант, якому чомусь ще не дали здохнути.

На столику поруч — напівпорожня пляшка віскі і попільничка, повна недопалків. Один із них зараз — між пальцями. Я дивлюсь, як дим повільно піднімається до стелі, мов намагається втекти звідси раніше за мене. Мені залишилось допалити цю ніч. А завтра — концерт. Знову. Чергове шоу, де я маю бути живим, поки всередині — лиш зола.

Сієтл зустрів мене дощем, як і завжди. Цей грьобаний дощ ніби вростає в кістки. Тут навіть не потрібно плакати — за тебе це вже давно зробило небо.

Я повернувся в номер близько другої. Прямо зі звуку. Техніки як завжди мовчки кивали, поки я намагався вдавати, що ще щось контролюю. Я не пам’ятаю, про що ми говорили. Все злилося в одне суцільне тло: лампи, дроти, мікрофони, погляди, очікування.

Я зняв куртку, кинув на підлогу, відкрутив кришку пляшки. Один ковток. Інший. Потім сів навпроти дзеркала. І подивився в очі тому, хто на мене дивився звідти. Виглядає, ніби вже хтось інший. Чужий. Втомлений. Відчайдушний.

Музика — це те, що мене вбиває. І те, без чого я не вмію жити.

Вони кажуть: “Ілай, твоя нова платівка — це щось неймовірне, така глибина, така емоція”. А я думаю: та це не емоція, це агонія. Це записи з мого внутрішнього краху, які просто добре зведені й загорнуті у вініл.

Я курю другу. Потім третю. У мене пальці вже в жовтих плямах, але байдуже. Я не міг спати. Знову. Останні тижні — самі білі ночі. Я не засинаю, я зникаю в тіні власних думок. Мені здається, що щось чекає, щойно я заплющу очі. Я це не бачу, але відчуваю.

Телевізор блимає сірим шумом, як серце, що забуло ритм. Я залишив його ввімкненим, щоб не залишатись наодинці з цією тишею. Бо коли стає занадто тихо — починаєш чути інше. Те, чого не мало б бути.

На екрані — якийсь фільм, старий, беззмістовний. Люди кричать, щось вибухає. Але все це так далеко від мого власного вибуху, який уже стався, і тепер лише залишив згарище.

Я беру гітару. Струни холодні. Я проводжу пальцями навмання, і в повітрі з'являється звук. Розбитий, як і я. Я пробую щось награти, але воно не складається. Мелодії приходять уривками, ніби крізь шумову завісу. Слова не слухаються. Голос — сипкий, ніби горло вкрите попелом.

Сьогодні мені знову снився сон. Я стояв у темному залі. Без сцени. Без мікрофону. Просто тиша. Люди сиділи в залі, але всі були з однаковими обличчями. Ніби я співаю самому собі, але в тисячі примірниках. Коли я відкрив рот — замість звуку почала текти чорна вода.

Я прокинувся у холодному поту. Дихав, наче після бігу. Потім закурив. Потім випив.

І так щоніч.

Я знаю, що це не просто перевтома. Я знаю, що щось ламається глибше. Але ніхто не хоче про це чути. Всім потрібен Ілай — шоу, голос, стиль, темп. Вони не хочуть бачити мене справжнього: того, хто боїться ночі, хто ховається від себе під звуки гітари.

Я виходжу на балкон. Дощ, звісно. Сієтл не прощає. Місто — як стара пластинка: потріскана, монохромна, але в цьому — її чесність. Тут можна загубитись, і ніхто не запитає, куди ти зник.

З вулиці доноситься гудок — машина проїжджає повз. У вікнах навпроти хтось дивиться телевізор. Життя триває. У всіх, окрім мене.

Я згадую, що завтра ввечері — концерт. Sold out, як завжди. Але я відчуваю, що щось піде не так. Не фізично. В мені. Щось зламається остаточно.

Я закурюю останню. Сиджу на підлозі біля ліжка. Лежати — не можу. Заснути — не зможу тим більше. І в цей момент тиша знову змінюється. Вона вже не порожня.

Мені здається, що за дверима хтось стоїть.