Коли їжа ще бігає...

Вона його любила. Він був непоганий на смак, і такий соковитий та приємний, що іноді його хотілося і зранку, і ввечері. Сана приходила до нього досить часто. Підходячи до дверей квартири завжди затамовувала подих, потім глибоко вдихала повітря, в якому відчувався запах нового двигуна з шахти ліфту, та запах сусідських котів поверхом нижче. Але його запах було чутно крізь все це і навіть крізь замкнені двері. Кожного разу Сана перевіряла сумочку, чи лежить там рукоділля, а переконавшись, відчиняла двері його квартири своїм ключем і була впевнена, що він обов’язково її чекає. 
Вона була субтильна, навіть худа, з дрібними білими зубами, прикрашеними брекетами, блідою шкірою і темним волоссям, що нечесаним клоччям бовталося по спині. Він теж не був красенем. За той рік, що вони були знайомі він втратив десь двадцять кіло. З початку він радів, що нарешті втрачає зайву вагу, накоплену завдяки пиву, а тепер вже й пиво не допомагало. 
Вона годувала його тремтливо й дбайливо. Зазвичай їжу вона приносила із собою і тільки для нього. Він не помічав, що сама Сана не їсть майже нічого, бо і сам в її відсутність не їв. Вона могла випити кави, з’їсти бублика, або навіть невеличкий бутерброд з ковбасою за цілісінький день. Вона бувала в нього з добу, іноді і довше. Доки він витримував і не починав кричати й виганяти. Вона мовчала, не відповідала, бо розуміла, що він має якось захищатися він неї, бо інакше помре, а цього вона не хотіла. Не зараз. Хоча їжа завжди помирає, навіть така смачна, як він. Звісно в нього було ім’я, але вона для себе вирішила, що подумки не буде ніяк його називати, бо колись мала кролика і коли той помер, то дуже страждала. Тато тоді навіть приводив їжу просто до них додому, так жалів дитину.
Сьогодні був приємний день. Йшов дощ, дув вітер, облітали пелюстки з абрикоси і танули в темних калюжах, в яких відбивалося похмуре небо. Вона принесла йому маленький подарунок – графічний малюнок із хрестом. Ніякого розп’яття там не було, тільки самісінькій хрест. Чорний і пустий, як на могилі. А ще принесла нове рукоділля – вишивання. Останнього разу вона приносила в’язання і мало не накоїла лиха – в’язання він вже не витримував. Дуже вже в нього боліли ноги та руки надвечір.
Вони так затишно сиділи: він роздивлявся малюнок, пив пиво і продивлявся останні повідомлення у мережі; вона тихо сиділа за його спиною, вишивала на білому полотні чорним хрестиком родові знаки і їла. Ідилія була аж така. Коли його брат надто різко увійшов до них у кімнату, Сана вдавилася і загубила голку. Вона ще щось цвікнула крізь зуби на його брата та швиденько кинулася шукати голку. Нитки можуть бути різні, а голка – це сімейна реліквія, так мама казала. Це, як столове срібло для людей.
– Сана! Ти задрала! Коли вже навчишся мити посуд за собою?! Жодної чистої чашки! Мало, що в вас тут сморід, тхне, як з могили, та ще й нема в чому зробити чай.
– А нам зробиш? Мені з лимоном, – спокійно відказала Сана, вона як раз повзала по брудній підлозі у пошуках голки.

Микола був молодшим з братів. Кремезним і дуже сильним. Це Сана зрозуміла одразу, як побачила. Але для їжі розміри не мали значення, тому вона його майже не помічала.
–Тварина! – вигукнув Микола, копнув стілець і вийшов, грюкнувши дверима.
Сана йому не подобалася. Брат і раніше не був взірцем порядності, охайності і вдячності, але поряд с цією тварюкою перетворився на хвору та сонну холоднокровну істоту. А нещодавно Микола побачив, як вона тримає у своїх блідих пальцях маленький череп. Виварений до білого кольору череп виглядав доволі доречно з новою хазяйкою. Попередня, як виявилося, була кішкою. Цей череп Сані подарували і вона раділа цьому специфічному подарунку, наче немовля іграшці. Колисала його, танцювала з ним по кімнаті, в решти решт вирішила, що природної білизни, зробленої сонцем і вітрами, не достатньо і десь три години варила череп у соленій, як ропа, воді. Потім кілька днів сушила на балконі та у мікрохвильовці, терла до блиску кожен виступ нещасної котячої кістки.

Сана знайшла голку, швидко вставила нитку і почала повільно пронизувати голкою тканину, затиснуту у п’яльця, і повільно тягти нитку. Вона немов би пришивала їжу до всесвіту, вона насолоджувалася, вона тягла з нього душу по краплині, але дуже впевнено, влучно використовуючи досвід всіх попередніх поколінь.
Скло на вікні після весняного короткочасного дощу заліпило пелюстками з абрикоси, дарма, що п’ятий поверх. Вітер не вщухав, Сана відчула незрівнянну насолоду і внутрішню повноту. Вона повільно зібрала речі в сумочку, зробила крок до нього, щоб попрощатися, але він продовжував сидіти з її малюнком на колінах і не бачив геть нічого навкруги. Сана торкнулася кінчиками пальців до його немитої голови, посміхнулася і пішла з квартири. 

В кімнаті тихенько наспівував вітер. Він виконував дивну пісню, плакав, стукав у тріснуте скло вікна, а потім починав кружляти, наче шукав і не находив виходу з цієї зачарованої, холодної, як склеп, кімнати. Вітер наспівував, грав на сопілці, але повітря у кімнаті ніби застигло. 
Ростик почув, як десь грюкнули двері і випустив з пальців малюнок з хрестом. Той повільно гойдався у повітрі поки не приземлився у ніг хлопця. Ростик почухав бороду, трохи здивовано роздивився навкруги, запхав телефон у кишеню і вийшов з кімнати.
– Мама скоро повернеться, від тебе тхне, як від собаки, – гидливо сказав Микола, проходячи повз Ростика у свою кімнату.
– А тобі що до того? 
Микола розвернувся у вузькому коридорі й застиг, немов скеля, над братом.
– Слухай. Мені на тебе начхати. Тим більш, що тобі самому на себе начхати. Але мама не повинна бачити таке…
–Та яке?! – Ростик нервував і був трохи здивований. 
– … – Микола хотів щось сказати, але уважно подивився в очі Ростика і передумав. Було повне відчуття, що для Ростика все, як завжди, що наче він не розуміє, що саме від нього чекають.
Микола пам’ятав, що ця дівчина не взялась з нізвідки. Якось вони разом ходили у кіно і там зустріли Ростикових знайомих, серед яких була й Сана. Але тоді вона була дівчиною одного сумного та хворобливого на вигляд хлопця, Ростикового товариша по інституту. І якось так вийшло, що з кінотеатру Сана йшла вже прямісінько до них додому. Як на правах доброї подруги. 
Микола тоді рано ліг, а коли з ранку зустрів Сану на кухні з чашкою кави мало не злякався, бо вона стояла проти світла, в сорочці Ростика, яка була для неї занадто велика. Вона навіть світилася на сонці, тобто навпроти вікна стояла дуже тонка і субтильна фігура з великою паруючою кружкою кави, крізь яку прострілювали сонячні промені, але сама фігура залишалася чорною і липкою на вигляд, як муміє. Фігура обернулась на виголос, подивилася темними проваллями очей і тихо видихнула: «Привіт». Сана йому здавалася неживою, невеселою, млявою. Того ж дня у телефонній розмові Микола розповів матері цю трохи дивну історію, але промовчав про свій миттєвий страх і про відчуття того, що ця Сана чорна і липка. Мама відповіла єдине слово:
– Розберемося.
Але вже п’ять, а може й шість місяців не розбиралася. Щось застрягло і не хотіло крутитися. Сана по троху окупувала мамину кухню, регулярно забруднюючи посуд і залишаючи недоїдки по квартирі.