Частина І.

«Кожен, ким би він не був, втратить те чим жив ...»

...

Це був один із звичайних спекотніх літніх днів. На небесній блакиті ні хмаринки, лиш яскраво світить сонце. Всю цю спеку розвіює приємний прохолодний вітерець. 

Міська лікарня, одиночна палата.

В двері палати щойно хтось постукав. 

 - Заходьте. - пролунав ніжний і дзвінкий дівочий голос. 

І до кімнати увійшов стрункий хлопчина середьного зросту. Його сильно виділяли зелені, немов смарагд, очі на фоні темного волосся. 

На ліжку сидить дівчинка не вища за 170 сантиметрів і дочитує книгу. Її довге й біле, немов сніг, волосся закривало її плечі і спускалося далі по її тендітному тілу. Від її блакитних, ледь не прозорих, очей просто неможливо відвести погляду. А її вузьке личко прикрашає прямий носик і маленькі губи. 

Хлопчина мабуть хвилин 10 спостерігав за дівчиною, як вона читає. І закривши книгу вона запитала:

 - Слухай Джеймс, а в школі весело?

 - Нудно там, от через це я в ній не буваю.

 - А коли підеш то дізнаєшся? Можливо в ній і справді весело.

 - Можливо якби я був хоч трішечки розумнішим, але ж я безнадійний дурень. Дітям із поганими оцінками там нічого робити.

 - А хіба вчитися не весело?

 - Сильно в цьому сумніваюся, навчатися такох нудно.

 - А як на рахунок твоїх друзів, хіба проводити час із друзями не весело?

 - Нащо вони? Мені більше подобається дивитися телевізор і грати у відеоігри. Але аж ніяк не проводити час із друзями. Мене верне лиш від одної думки, що я буду займатися чимось з іншими або ж сміятися з їх тупих і невдалих жартів. 

 - Ось як, схоже, що тебе вже не змінити. А я б хотіла піти до школи і неодмінно знайшла б собі багато друзів. 

«Дивно, але це перший раз коли вона цікавиться шкільним життям, або ж я цього раніше не помічав. Але все одно, схоже їй набридло життя в цих чотирьох стінах...»

 - Ой, ледь не забув...

І він потянулся до рюкзака, який поставив на підлогу, і дістав із нього товсту книгу в новенький обгортці. І протянув її до дівчини. 

 - Тримай це тобі.

Пригорнувши книгу до себе вона сказала:

 - Дякую тобі Джеймс!

Вона вся сяяла від радості. Її радість можна лиш порівняти із сяянням ангела. А її щасливу посмішку неможливо описати звичайними людськими словами. 

...

​​​​​​«В свої 15 років я кожен день працюю в маленькій і затишній кав'ярні. Кожен день я дивлюсь на прохожих та відвідувачів. І кожного разу в голову лізуть одні і ті ж думки. 

Я не знаю чому я живу в цьому світі. Мені невідома причина цього. Мені байдуже як живуть інші та й ніколи не цікавило. Бо легше жити ні про кого не переживаючі, лише ходити на роботу, щоб вистачало коштів на їжу й проживання. Це все що я тоді бажав. Але навіть із таким поглядом на життя я продовжував навідуватися до Марії. 

На решту коштів я купував їй багатотомні книги. Я завжди брав перше, що потрапило мені під руку, навіть не знаючи чи одну і ту ж я їй приносю. Можливо я кожного разу брав різні книги і Марія не могла дізнатися чим же закінчиться полюблена нею історія. Але все ж таки вона продовжувала дякувати і в результаті вона була щасливою, яку б я книгу не приніс.»