Глава 3. БІле. Чорне. Багряне.

13.02.1997.

За кілька днів після тих фатальних подій на ринку 602-го мікрорайону, тринадцятого лютого тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року, у Кароліни народився син. Вона назвала його Давидом.

Перші дні Кароліну трусило від однієї думки: вона привела у цей світ монстра, точну копію того, хто вщент розтрощив її життя. Але варто було вперше торкнутися теплого згортка з немовлям, як жах відступив, витіснений сліпою, майже хворобливою любов’ю. Вона вдихала його запах жадібно, до запаморочення, наче не могла насититися самим повітрям поруч із ним.

Та коли хлопчик вперше розплющив очі, легені Кароліни наче затисло лещатами. Сріблясто-сірий погляд, важкий і рухливий, мов розлита ртуть, миттєво відкинув її у той вечір у київському під’їзді. Вона знову бачила перед собою хижий оскал Даріуса. Ця сталева аномалія в очах сина мала б налякати, змусити тікати без оглядки, але материнський інстинкт виявився сильнішим — він обпік Кароліну, наче відкрите полум’я, випалюючи залишки здорового глузду.

Таємнича блідошкіра дівчина на ім’я Кіра — та сама, що купувала свинячу кров на ринку, — не просто увійшла в життя Кароліни. Жінки називали себе найкращими подругами, тими єдиними, кому можна довірити найпотаємніше. Проте Кароліна мовчала. Навіть коли Кіра тримала Давида над купеллю, стаючи його хрещеною матір’ю, Кароліна не промовила жодного слова про справжню природу хлопчика.

Щодня і кожної безсонної ночі спогади, мов крижані комети, врізалися у її свідомість. Таємниця перетворилася на тягар, що каменем осів у грудях, витісняючи повітря і саме бажання жити. Вона не відкрилася ні батькам, ні кумі, замурувавши свій страх глибоко всередині. Але стіни цього сховища вже давали тріщини — Кароліна відчувала, як розум повільно, крок за кроком, відступає перед темрявою, що невблаганно насувалася.

Холодна, безжальна зима. Ранок. Лютий. Третій день народження Давида.

Кароліна заціпеніла перед трамвайними коліями. Не кліпаючи, вона вдивлялася у стовбур старої липи, яка теж чекала — чекала далекого літа, щоб розлити свій аромат навколо. Як не дивно, але в голові дівчини панувала абсолютна порожнеча: жодна думка не гріла і не тривожила її. Десь на фоні набридливо деренчав трамвайний сигнал, але Кароліна не звертала на нього уваги, аж поки жінка-кондуктор не почала лаятися просто з дверей вагона.

Дівчина підняла мертвий погляд на жінку, а потім опустила очі додолу й здригнулася: ще пів кроку — і вона опинилася б прямо на рейках. — Господи-батечку, я перепрошую... — вона притисла пакети до грудей і відступила назад.

Роздратована кондукторка не вгавала: — Вже б перейшла десять разів! Понапиваються з самого ранку... — двері з гуркотом зачинилися, поглинувши решту слів. Трамвай рушив.

Щойно він проїхав, Кароліна попрямувала до автівки, яку їй дала кума, щоб та не мучилася в міському транспорті. Але варто було їй перетнути колії, як погляд мимоволі впав на заднє вікно трамвая, що віддалявся.

Там був він. Даріус.

Дівчина різко відвернулася. Хвиля первісного жаху вдарила в ніс, миттєво виштовхнувши сльози. Вона зробила глибокий вдих, змушуючи себе знову подивитися вслід вагону, але там уже нікого не було. Останній місяць Кароліні ввижався той, кого вона воліла б ніколи не бачити.

Швидкими кроками вона оминула другі колії та підбігла до дороги, де стояла автівка Кіри. Попри те, що в одному з пакетів були яйця, дівчина кинула покупки просто на землю біля порога і тремтячими руками провернула ключ у замку. Вона миттєво пірнула в салон та заблокувала двері.

«Боже, Боже, Боже!.. Цього не може бути. Він не міг мене знайти». Замість нещодавньої порожнечі в голові здійнявся справжній армагеддон. «Дурепа! Ти ж сама розповідала йому про Харків... Але звідки я могла знати, що все так обернеться?»

Раптом із бардачка донісся різкий звук. Кароліна дістала мобільний телефон — ще один подарунок від Кіри. — Слухаю... Так... Так, кума, я вже їду, ось вставляю ключ у замок запалювання... Добре, я все купила... Люблю.

Дзвінок допоміг трохи опанувати себе.

«Зрештою, це може бути лише гра уяви. Якби він справді знайшов мене, то вже давно з’явився б на порозі». З цією думкою дівчина відчинила двері, забрала пакети й рушила додому, де на неї вже чекали батьки, кума та іменинник.

— Керолайн, ти якась бліда, — лише Кіра називала її так, на західний манер. — Та й по телефону голос у тебе був, м’яко кажучи, наляканий.

З кімнати вибіг Давид і з сяючими очима кинувся до матері: — Мамо, мамо!

Кароліна міцно обійняла сина, втиснувшись обличчям у його дитяче плече.

— Як же я тебе люблю, мій янголе... Нікому не віддам, — вона нарешті всміхнулася, хоча очі залишалися тривожними, і звелася на ноги.

— Не звертай уваги, Кіро, у мене все добре.

— Я вірю, але останнім часом ти сама не своя.

— Сьогодні день народження твого похресника, тому давай краще святкувати, — відмахнулася Кароліна, намагаючись змінити тему.

Наступного дня батьки поїхали на дачу — вона знаходилася на Світанку, відразу за тютюновою фабрикою «Філіп Моріс Україна», — тож Кароліна залишилася з сином сама.

Під час прогулянки, чекаючи зеленого світла на світлофорі, дівчина знову заціпеніла. На протилежному боці вулиці стояв чоловік у чорному плащі. Придивившись, вона впізнала ці риси. Це був Даріус.

У п’ятах гостро кольнуло, ноги підкосилися. Жінка, що стояла позаду, вчасно підхопила її під лікоть: — Шановна, з вами все гаразд?

Кароліна судомно стисла руку Давида. В голові паморочилося, світ хитався перед очима. Вона знову кинула погляд туди, де стояв Даріус, але там уже нікого не було — лише порожній тротуар і байдужий потік машин.

— Так, дякую... Просто стало душно, — ніяково кинула вона.

Перехожі ковзали по ній поглядами, і кожен такий погляд відчувався як дотик старого леза бритви до шкіри.

Схопивши сина, вона майже бігла додому, сподіваючись знайти порятунок у батьківській квартирі. Двері — на всі замки. Вікна — завішані шторами. Але стіни не рятували від самої себе. Тіні переслідували її в кожному кутку. Кожні п’ять хвилин Кароліна підходила до вікна, обережно відсуваючи край тканини. Даріуса не було видно, але мозок не припиняла шкребти гостра голка божевілля.