Глава 2. Кров за склом

За десять хвилин після відправлення потяга двері купе відсунулися, і на порозі з’явився високий чоловік у чорному шкіряному пальті. Кароліна здригнулася. Одяг, зріст і навіть зачіска — усе нагадувало Даріуса. Проте незнайомець одразу розсіяв підозри: — Привіт. Не заважатиму?

«Широка усмішка, м’який голос, та й шкіра не така бліда», — подумала Кароліна й трохи заспокоїлася.

— Якщо у вас є квиток, то моя відповідь не матиме ваги, — відгукнулася дівчина, спостерігаючи за вікном. Там, у темряві, танули кучугури снігу, накидані господарями приватних будинків уздовж колій. 

— Вибач, я просто хотів здатися привітним і ввічливим, — мовив чоловік, знімаючи пальто. У його голосі пробриніли ноти щирого засмучення.

Кароліна глянула на нього і, спершись на стільницю прямокутного стола, що тримався на одній ніжці, затулила обличчя долонями: — Це ви мене вибачте, не хотіла вас образити. День видався, м’яко кажучи, важким... я сама не своя.

— Нічого. Розумію. Усі ми люди, у кожного свої клопоти, — чоловік вмостився навпроти й простягнув руку. Привітна усмішка знову осяяла його обличчя. — Роман.

Дівчина відповіла слабкою усмішкою, хоча на серці зяяла рана розміром із Гранд-Каньйон. — Кароліна.

Вони потиснули руки. Роман зробив це надзвичайно ніжно, хоча шкіра на його долоні була грубою, наче в людини, що звикла до важкої праці.

— Можливо, хочеш поділитися своїм «важким днем»? — пролунав глухуватий голос Романа з-під стола, поки він копирсався у дорожній сумці.

— О, ні! — відмахнулася дівчина, піднявши руки, наче їй погрожували зброєю.

— Скинула б із себе частину ноші, — він на мить визирнув, підморгнув їй, а за мить випірнув повністю й поставив на стіл пляшку ігристого «Асті Мондоро». — Можливо, це тобі допоможе?

«Ага, от зараз взяла і виклала тобі все. Подумаєш — божевільна, а на пероні вже «швидка» з психіатрами зустріне», — промайнуло в голові.

— Дякую за вашу люб’язність, але я не звикла перекидати свої проблеми на інших. А щодо ігристого... я б із задоволенням, та все ж відмовлюся. Не хочу ризикувати дитиною.

Чоловік здивовано глянув на її живіт і вмить почервонів, наче школяр.

— От я пес сліпий! Вибач мені, будь ласка...

— Це я винна, що з порога вам нагрубіянила, — м’якше відповіла Кароліна.

— Ну, то, може, чаю? — Роман дістав із сумки термос із трав’яним збором.

Коли він відкоркував пляшку для себе, у повітрі розлився солодкий, майже магічний аромат «Мондоро» — суміш медової акації та соковитого ананаса. Запах був надто вишуканим для звичайного потяга. Дівчина спостерігала, як золотисті бульбашки нескінченною вервицею біжать угору в стакані Романа.

«Мені б зараз не завадив келих ігристого», — подумала вона, але рука мимоволі торкнулася склянки з теплим чаєм.

Вони випили за знайомство — кожен своє — і так і не лягли спати. Усю ніч, аж до самого світанку, купе бриніло їхніми голосами. Кароліна так і не наважилася розповісти про нічний кошмар. Вона вирішила мовчати про це, принаймні доти, поки не знайде бодай якісь логічні докази тому, що бачила.

Привітний Харків зустрів їх легкою прохолодою, з якою сперечалися перші теплі промені сонця. Ця суперечка була тихою, але кожен відчував її торкання до шкіри.

Роман допоміг Кароліні винести валізу. Вони попрощалися, щойно зійшли сходами центрального виходу Південного вокзалу. Він хотів обмінятися телефонами, сподіваючись на нову зустріч, але Кароліна спалила всі мости. Не тому, що чоловік їй не сподобався, а тому, що її пошматована душа була просто не готовою до нових знайомств.

Круглий годинник за її спиною, що вінчав одну з двох веж обабіч вокзального входу, пробив десяту. Кароліна окинула поглядом привокзальну площу і, помітивши таксофон, одразу рушила до нього.

Вказівний палець звичним рухом крутив диск: «63-58-70». Три довгі гудки, і нарешті приємний жіночий голос: — Слухаю. 

— Привіт, мамо... У мене все добре. От, приїхала до вас у гості... Що? Ні, я вже на Південному... Ні, не треба зустрічати, я візьму таксі... Мамо, я справді доїду на таксі, просто хотіла дізнатися, чи ви вдома... Так, скоро буду. У мене всього одна валіза... Так, я теж тебе люблю.

Після розмови Кароліна попрямувала до стоянки таксі. Дорогою вона помітила літню жінку в довгому сірому пальті, закутану в оренбурзьку пухову хустку. Жіночка тягнула за собою візок, на якому височіли дві великі картаті сумки. Вона кричала: «Пиріжки! Гарячі пиріжки! Капуста, картопля, яблуко, вишня!». Перевалюючись із ноги на ногу, вона зазирала в байдужі очі перехожих, наче шукала в них правду, якої їй ніхто ніколи не обіцяв.

Кароліна купила в неї по п’ять пиріжків із кожною начинкою. Поруч якраз стояв чоловік біля синьої «шістки» з увімкненим двигуном. Вона домовилася про поїздку і зручно вмостилася на задньому сидінні.

Апетитний аромат миттєво заполонив салон. Водій час від часу кидав погляди у дзеркало заднього виду, сподіваючись на частування, яке так і не постукало в його двері.

Коли машина зупинилася біля під’їзду, Кароліна побачила, як до таксі поспішає сивий чоловік із залисинами. Вона подякувала водієві, відчинила дверцята і ступила на вкритий снігом асфальт рідного двору.

— Ба-а-атьку, ти чого без шапки? — Кароліна насупила брови, намагаючись сховати за удаваною суворістю радість.

— Донечко, здрастуй! — Михайло Андрійович поправив коричневу вовняну кофту, що ледь сходилася на його чималому животі. — Який же я радий тебе бачити!

Проігнорувавши зауваження, чоловік підхопив валізу, і вони попрямували на третій поверх старої «хрущовки». Там, у двокімнатній квартирі, на Кароліну вже чекав стіл, що буквально ломився від домашніх страв. Жодна любляча мати не встоїть перед можливістю нагодувати доньку всім найкращим одразу.

День минув незвично і неймовірно швидко. Кароліна нарешті відчула те саме тепло батьківської любові, якого їй бракувало п’ять довгих років. Батьки не ставили зайвих запитань, даруючи їй простір для власних роздумів. Вони розуміли: розрив — це важкий шлях, і найкраще, що можна зробити для людини в такий момент, — це подарувати їй дорогоцінний час, а не лізти з порадами.