Глава 2. Кров за склом

За десять хвилин після відправлення потягу, двері купе посунулися й на порозі з’явився високий чоловік у шкіряному чорному пальто. Кароліна здригнулась. Одяг, зріст й навіть зачіска — усе нагадувало Даріуса. Але він одразу ж відкинув від себе підозри: — Привіт. Не заважатиму?

Широка усмішка, м’який голос та й шкіра обличчя не така бліда подумала Кароліна та заспокоїлась.

— Якщо у вас є білет то моя відповідь не матиме ваги, — відповіла дівчина спостерігаючи за таючими кучугурами снігу за вікном, які накидали люди, коли прибирали подвір’я своїх приватних будинків.

— Вибач, я хотів справити враження привітного та ввічливого чоловіка, — мовив незнайомець, знімаючи пальто. У його голосі відчувалися ноти засмучення.

Кароліна подивилася на нього і, спершись на стільницю прямокутного стола, що тримався на одній ніжці, затулила обличчя долонями: — Це ви мене вибачте, не хотіла вас образити. День, м'яко кажучи, важким видався, тому я сама не своя.

— Нічого. Розумію. Усі ми люди, кожен зі своїми проблемами, — чоловік вмостився навпроти та простягнув руку, а на обличчя повернулася широка й привітна усмішка, — Роман.

Дівчина відповіла взаємною усмішкою, хоча на серці зяяла рана розміром з Гранд-Каньйон: — Кароліна.

Вони потисли руки, не як чоловіки, ні, Роман це робив ніжно, хоча шкіра на його руці була дуже грубою.

— Можливо ти хочеш поділитися зі мною своїм важким днем? — Роздався глухуватий голос чоловіка з під стола, коли він копирсався у дорожній сумці.

— О-ні! — відмахнулась дівчина піднявши руки над стільницею, наче їй погрожували зброєю.

— Скинула б з себе частину ноши, — він ледь визирнув з під стола, підморгнув одним оком, а за мить й зовсім випірнув та поставив на стіл пляшку «Асті Мондоро». — Можливо це тобі допоможе?

«Ага, от зараз взяла і виклала тобі усе. Подумаєш божевільна, а потім мене дурка на пероні зустріне».

— Дякую за вашу люб’язність, але я не звикла перекидати свої проблеми на інших. А-а… з приводу ігристого… я б із задоволенням та все ж відмовлюсь. Я не готова ризикувати дитиною.

Чоловік здивовано вилупив очі на живіт та вмить почервонів.

— О-о-от я пес сліпий! Вибач мені, будь ласка…

— Це я винна, що з ходу-проходу вам нагрубіянила.

— Ну то може чаю? — Роман дістав із сумки термос наповнений трав’яним чаєм.

Коли чоловік відкоркував пляшку, у повітрі розлився солодкий, майже магічний аромат «Мондоро» — суміш медової акації та соковитого ананасу. Він був надто вишуканим. Дівчина дивилась на стакан Романа, як золотисті бульбашки нескінченною вервицею бігли у гору.

«Мені б зараз не завадив келих ігристого» — Подумала дівчина, але рука її торкнулася стакана з чаєм, який роман щойно наповнив. 

Вони випили за знайомство, кожен свій напій, й так і не лягли спати. Усю ніч, аж до світанку, їхнє купе бриніло голосами, чоловічим та жіночим.

Кароліна не наважилася нічого розповісти Роману про події, які її спіткали. Вона вирішила й зовсім мовчати про це, принаймні, поки в неї не з’являться якісь докази. 

Привітний Харків зустрів приємною легкою прохолодою, з якою сперечалися, не менш приємні, теплі промені сонця. Ця суперечка не кричала про себе, але її усі відчували через дотики до шкіри.

Роман допоміг Кароліні з валізою й вони простилися, як тільки зійшли сходами центрального виходу з Південного вокзалу. Він мав бажання обмінятися контактами, щоб зустрітися знову, але Кароліна спалила усі мости. Не тому що чоловік не приємний, а тому що її «шок» не був готовим до знайомств з чоловіками.

Круглий годинник за спиною, який розташовувався на вершині однієї з двох башт по боках від входу, пробив десяту годину. Дівчина окинула поглядом привокзальну площу, а коли побачила таксофон то одразу ж рушила до нього.

Теплий вказівний палець крутив барабан: «63-58-70». Три гудки, приємний жіночій голос: — Слухаю.

— Привіт мамо… Я добре. От приїхала до вас у гості… Що?.. Ні, я на Південному… Ні, не треба зустрічати, я зловлю таксі… Мамо, я на таксі, просто хотіла дізнатися чи ви вдома… Так, скоро буду… Мамо, в мене всього-лиш одна валіза… Так, я теж тебе люблю.

Після короткої розмови, Кароліна попрямувала до місця, де постійно стоять таксисти. По дорозі, вона помітила жінку літніх років, яка була одягнена у сіре довге пальто й закутана в оренбурзький пуховий платок. Жіночка тягнула за собою тацю, на якій стояли, одна на одній, дві клітчасті сумки. Вона кричала «Пиріжки, гарячі пиріжки! Капуста, картопля, яблуко, вишня». Жінка важко перевалювалась з ноги на ногу й зазирала у кожні байдужі очі, наче шукала у них правду, якої їй ніхто не обіцяв.

Кароліна купила у неї по п’ять пиріжків з кожною начинкою й одразу побачила чоловіка, який стояв біля синьої шістки з увімкненим мотором. Вона домовилась із ним за поїздку та зручно влаштувалася на задньому сидінні.

Аромат заполонив салон автомобіля наганяючи апетит, як у дівчина так і водія, який час від часу кидав погляд на Кароліну через дзеркало заднього огляду, ніби очікував на частування, яке до нього не постукало у двері..

Під’їхавши до під’їзду, дівчина побачила, як до таксі швидкими кроками поспішав чоловік з сивиною та залисинами на голові. Вона подякувала водієві та відчинивши двері ступила на не розчищений від снігу асфальт.

— Бааатьку, ти чого без шапки? — Насупила брови Кароліна.

— Донечко, здравствуй! — Михайло Андрійович поправив тулуб коричневого кольору, який ледь сходився на його великому животі. — Який же я радий тебе бачити! — проігнорувавши зауваження доньки, чоловік забрав валізу й вони покрокували на третій поверх п’ятиповерхової хрущівки.

Там, у двокімнатній квартирі на Кароліну вже чекав стіл накритий різним їством, від якого ломились ніжки. Кожна люб’яча мати не встоїть перед куховарством, коли рідна донечка збирається погостити.