Розділ 2. Кароліна Шевченко Глава 1. Анатомія кошмару

07.02.1994.

— Це неможливо, — пошепки вимовила Кароліна.

Тіло охоплював жар, час, наче сповільнився. У голові ікла, перед очима ікла. Прохолодні двері, здавалось, давили на спину, але Кароліна не відступала, вона тримала їх що сили. Але й сили під тиском страху покидали її. Тоді вона наважилась подивитись у вічко. 

Під’їзд перетворився на нескінченний довгий коридор. На зміну жару прийшов мороз, який пробіг по шкірі. Слідом за морозом — сироти, які відчула Кароліна, коли потирала долонею шию. 

Декілька секунд вона вдивлялась у порожнечу, що окутала під’їзд, але ці секунди здавалися вічністю. Налякана дівчина взяла у фокус поруччя, уявляючи, як бліда рука Даріуса схопиться за них й він почне зближуватися з її дверима, але нікого не побачила. 

Рука автоматично лягла на живіт, а у голові думка: ‘’Монстр’’. Кароліна прикрила обличчя долонями з широко розставленими пальцями, які сильно натиснули на лоб, щелепу та скроні. Обличчя почервоніло від тиску, а у роті скрипнула емаль. Дівчина хотіла кричати, але замість крику, крізь стиснуті зуби та губи, вирвалось гаряче повітря її подиху.

— Опануй себе, Кароліна! Хоча… ааа, як же себе опанувати? — швидкими та важкими кроками, вона зайшла до кімнати

Серце вистрибувало з грудей, живіт болів, погляд падав, то на вхідні двері, то на шафу. 

‘’Вампііір’’ — з цією думкою, Кароліна відсунула двері шафи та дістала валізу., хаотично накидала речі та рвонула до вхідних дверей. Око у вічко — порожнеча не відступила від її поверху. Рука на ручку, але та, як приварена, не електродом, а страхом, що не давав дівчині відкрити двері.

Постоявши ще хвилину, вона все ж таки наважилась — відчинила та не замикаючи на ключ побігла сходами не шкодуючи коліс валізи, які розносили неприємні звуки. Дивно, але з сусідів ніхто так і не вийшов.  Можливо цього шуму не вистачило, щоб розбудити стомлених денною працею, а може ті, кого все ж таки розбудили, подумали, що це не їх справа. В будь-якому випадку Кароліна оминула тіла нападників, які мовчазно лежали між третім та четвертим поверхами та вибігла на вулицю, щоб зловити автівку, яка б її могла доставити до  залізничного вокзалу.

Хоча це й була ніч, але на проїзній частині купа таксистів чекали на своїх клієнтів. Сіра «Волга» виявилася найближчою до дівчини, то ж за декілька хвилин, Кароліна мчала до залізничного вокзалу. 

Водій виявився привітним, він робив компліменти, розказував про кумедні випадки на роботі, іноді щось запитував, але не отримував відповідей, тому й замовк. 

Кароліна постійно вдивлялась у темряву за вікном, крутила головою то ліворуч, то праворуч. Їй здавалось, що куди б вона не кинула погляд, там стоїть її вампір. Іноді дівчина вловлювала очі таксиста у дзеркалі заднього виду, він помічав її збентежений вигляд, а вона бачила у дзеркалі очі Даріуса. 

«Невже я збожеволіла»? — Думки змішались, серце не припиняло гупати у груді. Тремтіння не відпускало тіло. «Вампір? Чи може це бути правдою? Чи я щось випила не те? Ні! Я бачила те, що бачила. Кому скажи, подумають дурепа, не сповна розуму. Я буду мовчати. Стиснувши зуби, я продовжуватиму жити. Я та мій маленький синочок». — Вона поклал руку на живіт та закрила очі. — «А що як… Ні. Він не може бути монстром, він мій, він людина. Виховуватиму його сама. Я сильна. Я з усім впораюсь, а батьки обов’язково мені допоможуть». — Кароліна продовжувала гладити живіт, відчуваючи поштовхи, які на мить відволікали її, але серце ні як не заспокоювалось. — «Кір? Ні. Що за дивне ім’я мені пропонувало це чудовисько у яке я закохана. Була… Давид... Так, я назву його Давидом».

Думки знервованої дівчини прервала різка зупинка автомобіля та високий тембр привітного водія: — Приїхали. 

Кароліна відкрила очі, глибоко вдохнула, видихнула та кинула зім’яту пачку карбованців на переднє пасажирське сидіння, не дбаючи про те, як грубо це виглядає. Зробивши декілька кроків по розбитому асфальту, вона знову почула той самий тембр: — Почекайте! Ви забули!.. 

Вагітна дівчина розвернулась та побачила, як чоловік дістає валізу з багажника. 

— Ой, Божечки, дякую, — очі її наповнилися вологою, але вона не дала собі заплакати, — зовсім голова не варить, дякую вам.

— Та нема за що, — таксист поставив валізу, але, коли Кароліна її узяла, то чоловік не відпустив ручку, — послухайте, може це й не моє діло, але я не можу собі дозволити не запитати: у вас все добре? Вигляд, м’яко кажучи…

Кароліна перебила чоловіка: — дякую, у мене все добре, — мовила вона крізь закладений ніс.

До нічного рейсу до Харкова залишалось дві години. Батькам вона вирішила подзвонити вже вранці, коли приїде до рідного міста. Вийти на пірон дівчині заважав страх, тому вона влаштувалась на лавочці у залі очікування.

Тьмяне жовте освітлення, від якого тіні ставали довгими та гострими, нагадували ікла, які вона побачила у під’їзді свого будинку. Кароліна сиділа на холодному дерев’яному сидінні, вчепившись у ручку валізи, наче та була її єдиним якорем у цьому світі. Над головою з тріском перекинулося механічне табло — звук нагадав їй клацання щелеп, що змусило власні зуби відбивати танець пекельної сальси. Кожне відлуння кроку било по вухах та прискорювало і так швидке серцебиття. Великий круглий годинник клацав секундною стрілкою так, наче світ уповільнився до кадрів кіноплівки, яку хтось прокручував вручну. Навіть голос дикторки здавався повільним.