Розділ 2. Кароліна Шевченко Глава 1. Анатомія кошмару

07.02.1994.

— Це неможливо, — пошепки видихнула Кароліна.

Тіло палило жаром, час сповільнився, перетворюючись на густу патоку. У думках — ікла, перед очима — ікла. Холодні двері, здавалося, тиснули в спину, але дівчина підпирала їх щосили, хоча страх висмоктував залишки енергії. Нарешті вона наважилася зазирнути у вічко.

Під’їзд здався нескінченно довгим коридором. На зміну жару прийшов мороз, що голками пробіг по шкірі. Слідом за ним — сироти, які Кароліна відчула, гарячково потираючи шию. Кілька секунд вона вдивлялася в порожнечу, що окутала сходовий майданчик, і ці миті здалися вічністю. Вона сфокусувала погляд на поруччі, уявляючи, як бліда рука Даріуса вчепиться за залізо і він почне наближатися. Але там нікого не було.

Рука мимоволі лягла на живіт. У голові пульсувало лише одне слово: «Монстр».

Кароліна закрила обличчя долонями, сильно натиснувши пальцями на лоб та скроні. Шкіра почервоніла від тиску, у роті скрипнула емаль. Вона хотіла кричати, але замість крику крізь стиснуті зуби вирвалося лише гаряче, рвучке повітря.

— Опануй себе, Кароліно! Хоча... як? Як себе опанувати?! — важкими кроками вона метнулася до кімнати.

Серце вистрибувало з грудей, живіт нив від напруги. Погляд хаотично метався від вхідних дверей до шафи. «Вампір...» — з цією думкою вона відсунула дверцята шафи й витягла валізу. Речі летіли всередину безладною купою.

Кароліна рвонула назад до виходу. Знову погляд у вічко — порожнеча на поверсі не відступила. Рука лягла на ручку, але та ніби приварилася — не електродом, а страхом, що паралізував м’язи.

Хвилина заціпеніння — і вона все ж наважилася. Відчинила двері й, навіть не замикаючи їх, побігла вниз сходами. Колеса валізи гуркотіли по бетону, розносячи під’їздом нестерпний шум. Дивно, але ніхто з сусідів не визирнув. Можливо, цього гуркоту не вистачило, щоб розбудити втомлених людей, а може, ті, хто прокинувся, вирішили, що це не їхня справа.

Кароліна, не озираючись, оминула нерухомі тіла нападників, що лежали між третім та четвертим поверхами, і вилетіла на вулицю. Тепер залишалося лише одне — зловити машину до залізничного вокзалу.

Попри глибоку ніч, на проїзній частині вистачало таксистів, що чатували на клієнтів. Сіра «Волга» виявилася найближчою, і вже за кілька хвилин Кароліна мчала в бік залізничного вокзалу.

Водій був на диво привітним: сипав компліментами, розказував кумедні випадки з роботи, іноді про щось запитував. Проте, не отримуючи відповідей, він невдовзі замовк.

Кароліна невідривно вдивлялася в темряву за вікном. Вона крутила головою то ліворуч, то праворуч — їй здавалося, що куди б не впав погляд, усюди стоїть її вампір. Кілька разів вона перехоплювала очі таксиста у дзеркалі заднього виду. Він помічав її збентеження, а вона бачила в його віддзеркаленні холодний погляд Даріуса.

«Невже я збожеволіла?» — думки плуталися, серце не припиняло гупати в грудях, а тіло била дрібна дрож. «Вампір... Хіба це може бути правдою? Може, я випила щось не те? Ні! Я бачила те, що бачила. Кому не скажи — подумають, дурна, не сповна розуму. Я буду мовчати. Стиснувши зуби, житиму далі. Я і мій маленький синочок».

Вона поклала руку на живіт і заплющила очі. «А що, як... Ні. Він не може бути монстром. Він мій, він людина. Виховуватиму його сама. Я сильна, я з усім впораюся, а батьки обов’язково допоможуть».

Кароліна продовжувала гладити живіт, відчуваючи легкі поштовхи, які на мить відволікали від жаху, проте пульс ніяк не сповільнювався. «Кір? Ні. Що за дивне ім’я пропонувало мені це чудовисько, у яке я була закохана... Давид. Так, я назву його Давидом».

Думки дівчини перервала різка зупинка автомобіля та бадьорий голос водія: — Приїхали!

Кароліна розплющила очі, глибоко вдихнула, видихнула і кинула зім’яту пачку карбованців на переднє сидіння, не дбаючи про те, як грубо це виглядає. Зробивши кілька кроків по розбитому асфальту, вона знову почула той самий бадьорий голос: — Почекайте! Ви забули!..

Вона розвернулася і побачила, як чоловік дістає валізу з багажника.

— Ой, Божечки, дякую... — її очі наповнилися вологою, але вона вчасно стримала сльози. — Зовсім голова не варить. Дякую вам.

— Та нема за що, — таксист поставив валізу на землю, але коли Кароліна взялася за ручку, він її не відпустив. — Послухайте, може, це й не моя справа, але я мушу запитати: у вас усе гаразд? Вигляд у вас, м’яко кажучи...

— Дякую, у мене все добре, — перебила його дівчина крізь закладений ніс.

До нічного рейсу на Харків залишалося дві години. Батькам вона вирішила зателефонувати вже вранці, коли приїде до рідного міста. Вийти на перон заважав липкий страх, тому Кароліна влаштувалася на лаві в залі очікування.

Тьмяне жовте освітлення кидало довгі й гострі тіні. Вони нагадували ікла — ті самі, що вона бачила у під’їзді свого будинку. Дівчина сиділа на холодному дерев’яному сидінні, вчепившись у ручку валізи, наче та була її єдиним якорем у цьому світі. Над головою з тріском перекинулося механічне табло — цей звук здався їй клацанням щелеп, від чого власні зуби почали відбивати дріб пекельної сальси. Кожне відлуння кроку било по вухах і змушувало серце калатати ще швидше. Великий круглий годинник клацав секундною стрілкою так гучно, наче час уповільнився до кадрів кіноплівки, яку хтось прокручував вручну. Навіть голос дикторки, що оголошувала рейси, здавався тягучим і нереальним.

Нарешті — потяг. Кароліна стояла на пероні, затамувавши подих. Сліпуче світло великої круглої фари локомотива розітнуло нічну темряву, на мить вгамувавши її тремтіння, а гучний сигнал остаточно розігнав набридливі тіні-ікла.

Коли вона нарешті опинилася у своєму купе і за нею клацнули двері, кошмар почав відступати. Потяг рушив, монотонно відбиваючи ритм по рейках, що заколисував її страх. Жах на певний час зник за вікном, проте він залишив глибокий, невимовний слід у її думках, який тепер супроводжуватиме її.