Глава 14. Чорнокнижник

Лідер клану Монблад опинився у пеклі власного розуму. Минув майже тиждень, а від Олександра жодної звістки. Телефон поза зоною досяжності. Кабінет вампіра перетворився на занедбаний притулок неохайного парубка, проте за цей час Даріус досконально вивчив, хто такі чорнокнижники та звідки вони прийшли у цей світ.

У суворі часи раннього середньовіччя, коли католицька церква прознала про існування Ордену Люцифера, Ватикан оголосив їх єретиками, а кожного члена організації — ворогом віри. Лоренсо Малатеста, засновник італійської гілки Ордену, чоловік палкої вдачі, розлютився й зрікся братства. Він створив окрему Лігу Чорнокнижників. Глибокі знання магії та потяг до всього надприродного врешті звели його з вампірами. Саме тоді лідером Ордену Люцифера став колишній заступник Лоренсо — Валеріо Сангвіні. Новоспечений лідер ігнорував Папські булли й продовжував свою справу. Він вистежив Малатесту та ліквідував його, але звістка про Лігу розлетілася світом швидше за перелітного птаха. Втомлені війною з вампірами носії знань масово зрікалися Ордену. Хтось утворював окремі організації, а дехто ставав одинаком-відлюдником. Так чи інакше, колись світлі розуми поглинула темрява їхніх же знань.

Пізнього вечора Даріус стояв біля вікна, вдивляючись у порожнє подвір’я. На лакованій рамі лишилися глибокі сліди від нервових рухів пальця. Ніготь був зламаний, шкіра зчесана до крові. Чорне кучеряве волосся нагадувало зруйноване хижаками гніздо.

— Трясця! — Кровопивця з силою смикнув штору. Масивний дубовий багет із гострими краями у вигляді середньовічних пік зірвався з кріплень і вдарив лідера по плечу, пробивши плоть. — Трясця! Трясця! Трясця! Знервований, на межі розсудку, він сперся лівою рукою на багет і необачно відштовхнув його. Деревина роз’ятрила рану ще дужче, але цього разу він навіть не здригнувся. Фізичний біль був нічим порівняно з порожнечею всередині.

Багет лишився лежати там, де й упав, наче нікому не потрібна стара лялька. Поки Даріус крокував до свого улюбленого дзеркала, рана на плечі затягувалася, залишаючи нагадування у вигляді роздертої сорочки.

— На кого ти став схожий? Імператор... ха! — він із відразою вдивлявся у власне відображення, то потираючи підборіддя, то зачісуючи пальцями волосся назад. — Олександрику, друже, де ж ти є? Що з тобою сталося? А може... усе може бути. Ми ж не знаємо, з ким маємо справу. Їхати за ним?

Даріус наблизив обличчя впритул до скла. — Хх-ха-а! — він дмухнув на дзеркало, затуманюючи його диханням, а потім грубо протер пляму брудною долонею.

Ще кілька хвилин він стояв нерухомо. Усмішку на обличчі змінювали дикі гримаси. Він по черзі напружував то біцепси, то грудні м’язи, а коли нарешті натішився своїм атлетичним тілом, повернувся до столу. Одним лютим змахом руки Даріус змів на підлогу весь безлад, що вкривав стільницю. Порожні пляшки, стоси паперів, олівці та канцелярські дрібниці полетіли вниз. Гуркіт їхнього падіння прокотився відлунням від стін, наче речі кричали від болю. Але кричало зараз лише Даріусове нутро — від власного безсилля.

Він наповнив келих вином і, наче зламана маріонетка, плюхнувся у крісло. Не встиг вампір зробити бодай ковток, як гострий слух вловив далекий скрип воріт. Як ошпарений, він підскочив з місця й за мить уже був біля вікна з протертою рамою. Чорний позашляховик зупинився біля фонтана.

— Олександр... — ледь помітно всміхнувся Даріус.

Він спокійно повернувся до свого ще теплого крісла, демонструючи байдужість до того, хто саме вийде з автівки. Вампір чув кожен крок. Його усмішка ставала все ширшою: він чітко розрізняв звук чотирьох ніг, що крокували просторими коридорами маєтку. Мить, ще мить — і масивні двері колись охайного кабінету розчахнулися.

Увійшли двоє. Один — близький, той, за кого Даріус карався весь цей час, а інший — низькорослий старий. Поки вони наближалися, лідер пильно оглядав гостя. Той був одягнений, наче член одного з організованих угруповань: темно-синій спортивний костюм фірми Reebok і такі ж кросівки.

— Ну, нарешті, — Даріус підвівся, коли гості підійшли ближче. — Невже чорнокнижник?

— Він самий, — відгукнувся Олександр. — Що, не схожий?

— Чесно кажучи, я уявляв його інакше. Прошу, сідайте, — Даріус вказав на розкішний шкіряний диван, де серед розкиданих порожніх пляшок ледь вистачало місця.

Олександр швидко розгріб мотлох, і вони вмостилися.

— Для мене це велика честь, пане Даріусе, — почав було старий, але лідер вампірів зупинив його жестом.

— Дві хвилини, — він виставив долоню й зиркнув на Олександра. — Що з телефоном? Я тут місця собі не знаходив.

— Кхе-кхм, — прочистив горло шпигун. — У мене мобільник із кишені витягнули. А номера твого напам’ять не знаю, от і...

Голова клану гучно розсміявся. Регіт прокотився порожнім кабінетом.

— Ну ти дає-е-еш! Повеселив. Добре, це вже неважливо, — Даріус потер потилицю й звернувся до гостя: — Ім’я маєш?

— Звісно, пане Даріусе, хто ж...

— Пан-шман! — перебив його вампір. — Просто Даріус.

— Добре, Даріусе, — напівпошепки промовив той. — Андрієм мене звати.

— Костюмчик у тебе цікавий, Андрію, — Даріус ледь помітно всміхнувся куточками вуст.

— А ти очікував побачити чорну мантію з капюшоном?

— Можливо, не так офіційно, але не думав, що колірна гама буде такою... спортивною.

— Розумію, — кивнув Андрій.

— Олександр пояснив проблему, яка стала мені поперек горла? — Даріус підвівся й попрямував до вікна, оминаючи повалений багет. Рука мимоволі торкнулася дірки на сорочці, але вся увага вампіра була прикута до відповіді гостя.

— Так, пояснив. Я вам допоможу. Це прокляття вашого роду, накладене носіями знань з Ордену Люцифера...

— Стоп! Я знаю історію. Ближче до справи, — спокійним тоном, у якому пробриніли ноти роздратування, відрізав кровопивця.

— Я ж і веду до суті, — спокійно продовжив Андрій. — Мені потрібно провести ритуал, але для цього знадобиться… Олександре, ми… — чорнокнижник розгублено заводив очима по підлозі, — ми ж не забрали мою валізу.

— Точно! — шпигун підскочив з дивана. — Я миттю!