Глава 14. Чорнокнижник

Лідер клану Монблад опинився у пеклі свого розуму. Майже тиждень від Олександра він не отримував звістки. Телефон поза зоною досяжності. Кабінет вампіра перетворився на занедбаний притулок неохайного парубка. За те він досконально вивчив хто такі чорнокнижники та звідки прийшли у цей світ.

У суворі часи раннього середньовіччя, коли католицька церква дізналася про існування Ордену Люцифера, Ватикан оголосив їхню організацію єретичною, а кожного їхнього члена — ворогом віри. Лоренсо Малатеса, засновник італійської гілки Ордену Люцифера, палка вдача, розлютився та зрікся організації. Він створив окрему Лігу Чорнокнижника. Знання магії та потяг до незвичайного по природі, привели його долю до вампірів. Саме у той час Лідером Ордену Люцифера став заступник Лоренсо, на ім’я Валеріо Сангвіні. Молодий новоспечений лідер не звертав уваги на Папські дії та продовжував свою справу. Він знайшов Малатесу та ліквідував його, але звістка про Лігу прокотилась по світу швидше за птаха перелітного. Втомлені війною з вампірами носії знань зрікались Ордену. Хтось утворював організації окремі, а дехто перетворювався в одинака відлюдника. Так чи інакше, колись світлі розуми покривали себе темрявою своїх же знань.

Пізнього вечора, Даріус стояв біля вікна та дивився на порожнє подвір’я. На лакованій рамі залишилися сліди від нервових рухів вказівним пальцем. Ніготь зламаний. Палець зчесаний. Чорне кучеряве волосся стало схожим на зруйноване хижими птахами гніздо. 

— Трясця! — Кровопивця смикнув штору й масивний дубовий багет з гострими краями у вигляді середньовічних пік зірвався та вдарив лідера по плечу, тим самим пробивши плоть. — Трясця! Трясця! Трясця! — Знервований, на межі зриву, він сперся лівою рукою у багет й необачно його відштовхнув. Рана стала ще більшою, але на цей раз він ніяк не зреагував. 

Багет залишився лежати там де й впав, наче нікому не потрібна стара лялька. Поки Даріус крокував до свого улюбленого дзеркала його рана затягувалась залишивши нагадування у вигляді розірваної сорочки.

— На кого ти став схожий? Імператор… хах! — Він стояв та дивився з відразою на своє відображення то потираючи підборіддя, то прибираючи обома руками волосся. — Олександрику, друже, де ж ти є? Що з тобою сталося? А може… все може бути… ми ж не знаємо з ким маємо справу. Їхати за ним? — Даріус підійшов до дзеркала впритул та відкрив широко рота — ХХХХАА, — дмухнув на нього, а потім протер брудною долонею.

Ще пару хвилин він стояв та дивився на себе. Усмішку змінювали усілякі гримаси. Він напружував по черзі то біцепс, то грудні м’язи, а коли натішився своїм атлетичним тілом, повернувся до письмового стола. Одним махом руки, Даріус скинув на підлогу увесь безлад, який устеляв стільницю. Порожні скляні пляшки, папери, олівці з ручками, та багато різних дрібниць впали на підлогу. Звук від їхнього падіння прокотився відлунням по стінам, наче вони кричали від болю. Але кричало зараз лиш Даріусове нутро від свого безпорадного стану. 

Він наповнив келих вином та наче маріонетка — плюхнувся у крісло. Не встиг вампір осушити келих, як тонкий слух вловив скрип воріт. Як ошпарений він злетів зі свого місця та за мить вже дивився у те саме вікно з протертим лаком. Чорний позашляховик зупинився поруч з фонтаном. 

Даріус пошепки мовив й ледь помітно усміхнувся — Олександр, — а потім повернувся до свого, ще теплого місця, не звертаючи уваги на тих чи того, хто вийде з автівки.

Вампір чув кожний крок, що роздавався з-за дверей. Його усмішка ставала все ширшою, адже він чув чотири ноги, які крокували просторими коридорами. Мить, ще мить й масивні двері, колись охайного кабінету розчахнулись.

Двоє увійшли. Один близький, той, за кого хвилювався Даріус, а інший старий низькорослий чоловік. Поки вони йшли, лідер уважно оглядав гостя, який був одягнений, як член організованого угруповання — темно синій спортивний костюм фірми  ‘’Рібок’’, і такої ж фірми кросівки. 

— Ну нарешті, — підвівся Даріус, коли двоє вже підійшли ближче, — невже чорнокнижник?

— Він самий, — озвався Олександр, — а що, не схожий?

— Ну… чесно кажучи я не таким його уявляв? Прошу, сідайте, — Даріус вказав на розкішний шкіряний диван, на якому також лежали порожні пляшки.

Олександр прибрав й вони вмостились.

— Для мене це велика честь, пане Даріусе, — Почав було старий, але лідер вампірів зупинив його.

— Дві хвилини, — він виставив долоню й зиркнув на Олександра, — що з телефоном? Я тут місця собі не знаходив.

— Кге-кгм, — продер горло шпигун, — в мене телефон витягнули з кишені, а-а… номер я не знаю, от і…

Голова клану гучно розсміявся: — Ну ти даєєєш. Повеселив мене. Добре, це вже не важливо, — Даріус потер потилицю й звернувся до чорнокнижника: — ім’я маєш? 

— Звісно, пане Даріусе, хто ж…

— Пан-шман! — вампір перебив старого, — просто Даріус.

— Добре, Даріусе, — напівпошепки мовив чорнокнижник, — Мене Андрієм звати.

— Костюмчик в тебе цікавий, Андрію, — Даріус ледь посміхнувся куточками вуст.

— А ви… ти, очікував побачити чорну мантію з капюшоном? 

— Ну, можливо не так офіційно, але не думав, що колірна гамма буде такою яскравою.

— Розумію, — Кивнув чорнокнижник.

— Олександр пояснив проблему, яка стала мені поперек горла? — Даріус підвівся й попрямував до вікна, попутно оминаючи багет зі шторами, що лежав на підлозі. Рука самовільно потяглась до плеча та намацала дірку на сорочці, але увагу вампіра привернула відповідь чорнокнижника.