Глава 13. Пошуки. Втрата.

Два місяці не покидали кабінету Даріус та його вірний шпигун, на ім’я Олександр. Вони, як одержимі гортали сторінки старовинних книг, що устелили полички. Паралельно з цим, інші члени клану обшукували національну бібліотеку імені В.І Вернадського у місті Київ. 

Завдяки статкам клану Монблад, вампіри мали змогу давати хабарі грошами або рідкісними товарами й тим самим отримувати доступ до будь-яких старовинних грамот та рукописних книг.

Коли кабінет Даріуса не дав бажаного то лідер клану прийняв рішення відправити Олександра до наукової бібліотеки Львівського університету, а сам відправився до Одеси тримаючи мобільний зв’язок на випадок успіху тих чи інших членів клану у пошуку чорнокнижника.

Одеса зустріла Даріуса неспокійним морем та криком нахабних чайок. Але він точно знав, що Одеська державна наукова бібліотека імені М. Горького подарує йому тишу та спокій. Високі колони та масивні дубові двері приховували від очей вампіра сусідні будівлі з облупленим тиньком. 

Лідер клану Монблад не потребував звичайної зали. Він шукав відділ рідкісних видань.

— Спецхран в кінці зали, — ввічливо вказав рукою охоронець, коли Даріус поставив потрібне питання, а потім додав, — але без перепустки вам туди немає ходу.

Вампір лише кивнув. 

Крокуючи просторою залою з високою стелею та великими вікнами через які пробивались набридливі промені сонця, Даріус оминав ряди зі столами, за якими сиділи люди різного віку, від студентів до літніх. Крізь запахи старого клею, морської солі та парафіну, яким натирали підлогу, пробивався аромат апетитної крові. Вампір насолоджувався кожним ароматом окремо, але він був ситий. Кровопивця думав лише про Чорнокнижника.

Оминувши першу половину зали зі столами, Даріус дістався величезних полиць із книгами, які стояли рядами, але ціль знаходилась далі. 

— Схоже це воно, — мовив вампір зупинившись перед масивними дверима з чавунною ручкою у вигляді голови лева, який тримає кільце у пащі.

Глухий удар калатала об дубові двері на мить розірвав тишу. З-за дверей ні звуку. Тоді вампір потягнув ручку на себе.

— Оох ці студенти, — пролунав тремтячий голос позаду Даріуса, — юначе, не ламай мені двері, я хоч і старий, але ще чую. 

Кровопивця окинув поглядом сивого чоловіка у сірому класичному костюмі, який ледь рухався. Його руки поцятковані пігментними плямами міцно тримали величезну книгу, яка виглядала набагато старшою за самого чоловіка.

Лідер клану Монблад хотів дістати гроші, які, на його думку, розв’язали б питання з доступом до рідкісних видань, але старий його випередив: — Ну? Чого мовчиш? Певне, ти студент? — Він поліз до кишені, дістав великий ключ, неспішно вставив його у замок та провернув, — Прошу, проходь. Сідай, — він вказав на стільчик, який стояв ліворуч, біля письмового стола, — Що вивчаєш?

Даріус вирішив підіграти приємному старому чоловіку: — Другу половину другого тисячоліття, а саме з шістнадцятого століття.

— Як звати? 

— Даріус.

— Микита Маркович. Даріусе, я не маю права надавати тобі рукописи спецхрану, але ти не перший, мені подобаються сміливі студенти, тому я закриваю очі на правила та допомагаю таким, як ти. 

Чоловік попросив почекати та пішов до решітчастих дверей, відкрив їх, а потім зник на сходах, які вели у підвальне приміщення. 

Через хвилин десять він повернувся зі стопкою книг та журналів: — ось, тут усе, що стосується шістнадцятого століття, але я попрошу тебе вийти й вивчати матеріали у загальній залі.

Даріус подякував за доброту та вийшов з невеликої кімнати у спільну залу. Розмістився за вільним столом та почав шукати хоч якісь натяки на чорнокнижника. 

Він до вечора сидів у бібліотеці, але так нічого і не знайшов. Хоча і десяти відсотків не пройшов з того, що надав йому Микита Маркович. Кровопивця не плекав надії знайти усе, що йому потрібно у перший же день. Він орендував квартиру поруч та  наступного ранку повернувся.

Так минув місяць, за ним — другий. У Києві панувала тиша, як і у Львові. В Одеських архівах — те саме. Рукописи, книги, одні й ті самі люди. Роздратованість сповнювала вампіра. Лише полювання на морському узбережжі тримало Даріуса у сідлі. Аж раптом він почув шепіт, який чарував його:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені…

Даріус окинув велику залу поглядом та побачив дівчину, яка сиділа через п’ять рядів навпроти нього. Її русе волосся зав’язане у ґулю притягувало погляд вампіра, а пухкі губи заспокійливо рухались шепочучи вірш:

…В неволі виріс між чужими,

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу —

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

I не пом'яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись.