Глава 13. Пошуки. Втрата.

Два місяці Даріус та його вірний шпигун Олександр не залишали кабінету. Наче одержимі, вони гортали сторінки старовинних фоліантів, що щільними рядами вкривали полиці. Паралельно з цим інші члени клану нишпорили в Національній бібліотеці імені В. І. Вернадського в Києві. Завдяки незліченним статкам Монбладів вампіри легко відчиняли будь-які двері: хабарі грошима чи рідкісними товарами забезпечували їм доступ до найбільш охоронюваних грамот та рукописів.

Коли домашня бібліотека не дала бажаних відповідей, Даріус відправив Олександра до наукових фондів Львівського університету, а сам вирушив до Одеси. Кожен член клану тримав мобільний зв’язок на випадок успіху в пошуках невловимого чорнокнижника.

Одеса зустріла Даріуса штормовим морем та криком нахабних чайок. Але він знав: Одеська наукова бібліотека імені Горького подарує йому омріяну тишу. Високі колони та масивні дубові двері приховували від очей вампіра сусідні будинки з облупленим тиньком, створюючи ілюзію іншого, величного світу.

Лідер Монбладів не збирався гаяти час у загальному залі. Він шукав відділ рідкісних видань.

— Спецхран у кінці зали, — ввічливо вказав рукою охоронець у відповідь на запитання Даріуса, але одразу ж застеріг: — Проте без спеціальної перепустки вам туди зась.

Вампір лише ледь помітно кивнув.

Крокуючи просторою залою з високою стелею, крізь великі вікна якої пробивалося набридливе весняне сонце, Даріус минав ряди столів. За ними сиділи люди різного віку: від зосереджених студентів до сивих професорів. Крізь запахи старого книжкового клею, морської солі та парафіну, яким натирали підлогу, раптом пробився гострий аромат живої крові. Вампір на мить завмер, смакуючи кожен відтінок цього запаху, але він був ситий. Сьогодні його вела інша спрага — спрага знайти того, хто зніме прокляття.

Минувши першу половину зали, заставлену рядами столів, Даріус дістався величезних стелажів. Книги стояли щільними стінами, але його ціль була далі.

— Схоже, це воно, — прошепотів вампір, зупинившись перед масивними дверима. Їхню дубову поверхню прикрашала важка чавунна ручка у вигляді лев’ячої голови з кільцем у пащі.

Глухий удар калатала об дерево на мить розірвав тишу Спецхрану. З-за дверей — ні звуку. Тоді Даріус нетерпляче потягнув ручку на себе.

— Ох, ці студенти... — пролунав старечий, тремтячий голос десь позаду. — Юначе, не ламайте мені двері. Я хоч і старий, але ще не глухий.

Кровопивця обернувся. Перед ним стояв сивий чоловік у сірому класичному костюмі, який, здавалося, тримався на його сухорлявому тілі лише дивом. Руки старого, густо поцятковані пігментними плямами, міцно тримали величезний фоліант, що на вигляд був значно старшим за свого власника.

Лідер клану Монблад уже хотів дістати пачку грошей, які мали б миттєво відчинити будь-які двері, але старий випередив його: — Ну? Чого мовчиш? Певне, студент? — він вивудив із кишені масивного ключа, неспішно вставив його в замок і провернув. Метал клацнув. — Прошу, проходь. Сідай, — він вказав на стільчик ліворуч від письмового стола. — Що вивчаєш?

Даріус вирішив підіграти приємному старому: — Другу половину другого тисячоліття. А саме — період із шістнадцятого сторіччя.

— Як звати?

— Даріус.

— Микита Маркович. Знаєш, Даріусе, я не маю права давати тобі рукописи зі Спецхрану, але ти не перший... Мені подобаються сміливі студенти. Тому я заплющу очі на правила й допоможу тобі.

Старий попросив зачекати й почимчикував до решітчастих дверей. Клацнув замок, і Микита Маркович зник на сходах, що вели у підвальні фонди. Хвилин за десять він повернувся, тримаючи стопку книг та журналів.

— Ось, тут усе про шістнадцяте століття. Але попрошу тебе вийти й вивчати матеріали в загальній залі.

Даріус подякував за доброту й повернувся до світла спільної зали. Розмістився за вільним столом, розклав папери й почав шукати бодай натяк на чорнокнижника. Він просидів до вечора, проте не подужав і десятої частини того, що надав йому бібліотекар. Кровопивця не плекав ілюзій знайти все в перший же день. Він винайняв квартиру неподалік і наступного ранку повернувся знову.

Минув місяць, за ним — другий. У Києві та Львові панувала тиша. В одеських архівах — те саме. Рукописи, пил, одні й ті самі обличчя... Роздратування поступово отруювало вампіра. Лише нічне полювання на морському узбережжі тримало його «у сідлі». Аж раптом він почув шепіт, що подіяв на нього, мов чари:

Мені однаково, чи буду 
Я жить в Україні, чи ні...

Даріус окинув залу поглядом і помітив дівчину через п’ять рядів навпроти. Її русяве волосся, зібране у недбалу ґулю, притягувало зір, а пухкі губи ледь помітно рухалися, випускаючи слова:

...І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись...

Тільки-но вона закінчила, Даріус, сам того не помічаючи, опинився поруч. Його голос прозвучав несподівано м’яко для того, хто щойно хотів трощити стіни від люті: — Цей вірш... він неймовірний.

— Господи, батечку! — сірі очі дівчини злякано вп’ялися у Даріуса. — Ви мене налякали!

— Пробачте, я зовсім не хотів цього, — вампір м’яко всівся навпроти.

— Нічого... — вона усміхнулася й на мить схилила голову, спершись чолом на долоню, а потім знову підвела погляд. — Просто... це було несподівано. А як ви дізналися, який саме вірш я читаю?

— Ну... Ви читали пошепки, а я читав по ваших губах, — Даріус грайливо підмигнув.

— Вау! Який у вас талант! — дівчина знову усміхнулася, і в її очах спалахнула щира симпатія.

Той вечір вони провели разом. Наступний — так само. Даріус відчув, що знову закохався. Знову в людину. П’ять прекрасних місяців вони зустрічалися, кохалися, даруючи одне одному незабутні години. Дівчину звали Марія, але з часом навіть імена стали неважливими.