Глава 12. Проклятий рід

Клан розколовся. Велич Монбладів похитнулась. Імперіалістичні плани під загрозою. Але Даріус не збирався залишати усе, як є. Шість днів та шість ночей він не покидав думки про відродження своєї влади. Молодий лідер забув про кохання, забув про сина. 

Як у Світанку, так і у Нові були свої агенти, які мали передавати інформацію лідеру клану Монблад. За останніми звістками, Паскаль придбав маєток у Чернігові. Луціус осів у Сумах.

У ясний день, Даріус стояв у своєму кабінеті з келихом вина у руці та дивився на своє відображення у дзеркалі. Це те ж саме велике дзеркало у кованій оправі, завдяки якому він відкидав усі сумніви, завдяки якому повертав відчуття величі. Так і зараз його відображення, як найкращий друг, що підтримає у важку годину, який зрозуміє, з ким можна поговорити, хто почує. 

Щури! — Гримнув Даріус дивлячись на свої великі зелені очі, — як вони посміли? Зрадники! — він зробив ковток та потер потилицю долонею лівої руки, — Ну нічого, час покаже… час розставить усе на свої місця. А я!... А що я? Я Імператор… Андромеда… — Саме вона називала його імператором і згадавши її, Даріус відчув тепло й водночас біль на душі, — Моя Андромедо — галактика моя кохана… Скільки ж болю я тобі приніс?! Борозни на серці твоїм ніколи не загояться. Ти не пробачиш мені, та я й сам собі не пробачу. Стоп! Даріусе, схаменись! Сентименти не на часі, — Вампір відступив від дзеркала та покрокував до шкіряного дивану, вмостився та відчув, що у руці він стискає гору проблем у вигляді скляного келиха. Одним ковтком осушив його та жбурнув у стіну. — Хех, не так все й просто, з розбитим келихом проблеми не розбились. 

Даріус прийняв рішення звернути Луціуса на свій шлях, на свою сторону. До Паскаля йому було не достукатись, а от Луціус міг би стати добрим союзником, він міг би стати найкращим агентом, який шпигував би за Паскалем. Тому, лідер клану Монблад відправився до Сум. 

Луціус був відлюдником, він любив спокій та затишок, тому осів не в самих Сумах, а в області, у невеликому містечку Охтирка.

Коли Даріус прибув туди то він був здивований невибагливості брата: маєток втричі менший за Монблад, а то й у чотири рази. Дивлячись на нього, важко було назвати його маєтком, скоріше не велика садиба, але лідер клану Монблад приїхав туди не за враженнями, а у справах. 

Лідер клану Нова зустрів Даріуса на дворі: 

— Даріусе? Який приємний сюрприз. Яким вітром тебе занесло?

— Не повіриш, східним, — пожартував гість та обійняв колишнього соратника, — поговорити приїхав.

— Ну то може зайдеш у дім? — Луціус дружньо поклав руку на спину Даріусові, а іншою вказав на будинок.

— Ні, брате. Я не на довго. Мені цікаво чи ти підтримуєш зв’язок з Паскалем?

Новоспечений лідер клану Нова знизав плечима: — Не бачив та не чув. Я навіть не знаю де він, як він. А що, якісь проблеми?

— Та проблем ніяких, але я не хочу, щоб вони з’явилися, тому пропоную тобі союз, — Даріус подивився в очі співбесідника, як хитрий лис. 

Луціус же миролюбний по своїй природі, але й Даріуса він відверто побоювався: — Брате, чи не означає наш союз війну? Я б цього дуже не хотів.

— Ну ти що? В моїх планах немає міжусобиць, тільки возз'єднання. Відновлення клану Монблад. Те, що ми розкололись на частини… ну дууже погано. Тому, я хочу, щоб ти став його близьким другом. Щоб ти, Луціусе, став ланкою у нашому примиренні та возз’єднанні. 

— Паскаль ніколи не піде на примирення тим паче не стане під твоє крило, — Луціус почав нервово потирати руки, йому не подобалась розмова. 

— Послухай, не гніви мене. Краще бути другом моїм, а ніж ворогом.До того ж тобі майже нічого не потрібно буде робити. Розмовляй. Час від часу підіймай тему про минулу велич. Про добрі часи, коли сім’я була разом…

— Для нього ті часи не добрі!

— Не перебивай, я не закінчив, — Даріус підвищив тон, — Це не буде робитися швидко, може рік, може два або ж три, але я достукаюсь до нього, повір мені. Ти розумієш мене? — Лідер Монбладів наблизився до Луціуса майже впритул, ще сантиметр і їхні носи торкнулися б один одного.

— Я тебе розумію, Даріусе, але й мені хотілося б бути окремо від усіх вас. Мати свій напрямок, свій клан, який я маю, — Лідер Нови зробив крок назад, — а те, що ти мені пропонуєш…

— Луціусе, ти мене зрозумів? — Даріус підступив ближче, на ту ж саму відстань.

Вампір, лідер клану Нова з щенячими очима дивився на співбесідника та кивав у знак згоди. Даріус був собою задоволений. 

Восьме березня.

Тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертий рік.

Колеса чорного мерседеса розсікали калюжі, що устелили асфальт. Ще недавно це був сніг, який радував око своєю казкою, а тепер — вода. Даріус сидів за кермом та дивився на картину талої води з відчуттям утрати. Кожного восьмого березня він купував троянди. Дарував їх. Спочатку це були багряні троянди, пізніше білі, а тепер… 

Вампір оминув магазин квітів де працювала Кароліна і відчуття втрати помножилося. Магазин закритий. Серце самотнє. Проковтнувши біль, а з ним більш як п’ять  кілометрів, Даріус зупинився обабіч дороги. Його очі дивилися на намети, що вишикувались в ряд. Під наметами продавчині метушилися збираючи букети. Пару хвилин він міцно стискав кермо у руках, а потім відпустив та видихнув усе… майже усе, що боліло.