Глава 12. Проклятий рід

Клан розколовся. Велич Монбладів похитнулася, а імперіалістичні плани опинилися під загрозою. Але Даріус не збирався миритися з поразкою. Шість днів і шість ночей він не полишав думок про відродження своєї влади. Молодий лідер наче випалив у собі пам'ять про кохання, забув про сина.

І у «Світанку», і у «Нові» він мав своїх шпигунів. Останні звістки доносили: Паскаль придбав маєток у Чернігові, а Луціус осів у Сумах.

Ясного дня Даріус стояв у кабінеті з келихом у руці, вдивляючись у власне відображення. Це велике дзеркало в кованій оправі завжди було його вівтарем: тут він спалював сумніви й повертав відчуття величі. Відображення здавалося єдиним вірним другом, який не зрадить, зрозуміє і вислухає.

— Щури! — гримнув Даріус, впиваючись поглядом у власні зелені зіниці. — Як вони посміли? Зрадники!

Він зробив ковток і міцно потер потилицю долонею, наче намагався вичавити біль.

— Ну нічого... час розставить усе на свої місця. А я... що я? Я Імператор...

— Андромеда... — він промовив це ім'я пошепки. Саме вона називала його так. Згадка про неї відгукнулася в душі сумішшю тепла й гострого леза. — Моя Андромедо, галактико моя... Скільки ж болю я тобі завдав? Борозни на твоєму серці ніколи не загояться. Ти не пробачиш мені, та я й сам собі не пробачу. Стоп! Даріусе, схаменись! Сентименти не на часі.

Вампір відступив від дзеркала й попрямував до шкіряного дивана. Він вмостився на холодне сидіння й відчув, як пальці мертвою хваткою стиснули келих, наче той був утіленням усіх його проблем. Одним ковтком він осушив вино й жбурнув кришталь у стіну.

— Хех, не так усе й просто... З розбитим келихом проблеми не розлетілися на друзки.

Даріус вирішив повернути Луціуса на свій бік. До Паскаля було не достукатися, а от Луціус міг би стати чудовим союзником і найкращим агентом для шпигування за «Світанком». Тож лідер клану Монблад вирушив до Сум.

Луціус завжди був відлюдником, цінував спокій та затишок, тому осів не в самому обласному центрі, а в невеличкому містечку Охтирка. Коли Даріус прибув на місце, він був щиро здивований невибагливістю брата: садиба виявилася втричі, а то й у чотири рази меншою за маєток Монбладів. Дивлячись на цей будинок, важко було назвати його маєтком, проте Даріус приїхав сюди не за враженнями, а у справах.

Лідер клану «Нова» зустрів гостя просто на подвір’ї: — Даріусе? Який сюрприз. Яким це вітром тебе сюди занесло?

— Не повіриш, східним, — пожартував той і обійняв колишнього соратника. — Поговорити приїхав.

— То, може, зайдеш у дім? — Луціус дружньо поклав руку на спину Даріуса, а іншою вказав на вхідні двері.

— Ні, брате. Я ненадовго. Мені цікаво: чи підтримуєш ти зв’язок із Паскалем?

Новоспечений лідер клану «Нова» байдуже знизав плечима: — Не бачив і не чув. Навіть не знаю, де він і що з ним. А що, виникли якісь проблеми?

— Та проблем ніяких, але я не хочу, щоб вони з’явилися. Тому пропоную тобі союз, — Даріус глянув у очі співрозмовника, наче хитрий лис, що загнав жертву в кут.

Луціус був миролюбним за своєю природою, але Даріуса він побоювався відверто, на рівні інстинктів: — Брате, чи не означає наш союз війну? Я б цього дуже не хотів.

— Ну що ти? У моїх планах немає міжусобиць, тільки возз’єднання. Відновлення клану Монблад. Те, що ми розкололися на частини... ну ду-у-же погано. Тому я хочу, щоб ти став його близьким другом. Щоб ти, Луціусе, став тією ланкою, що приведе нас до примирення.

— Паскаль ніколи не піде на це, а тим паче — не стане під твоє крило, — Луціус почав нервово потирати руки. Йому дедалі дужче не подобався напрямок цієї розмови.

— Послухай, не гніви мене. Краще бути моїм другом, аніж ворогом. До того ж тобі майже нічого не доведеться робити. Просто розмовляй із ним. Час від часу згадуй про колишню велич. Про добрі часи, коли сім’я була разом...

— Для нього ті часи не були добрими!

— Не перебивай, я не закінчив! — Даріус підвищив тон, і його голос вібрував від прихованої загрози. — Це не робиться швидко. Може, рік, може, два або й три, але я достукаюся до нього, повір мені. Ти розумієш мене?

Лідер Монбладів наблизився до Луціуса майже впритул — ще сантиметр, і їхні носи зіткнулися б. Луціус відчув холод, що виходив від Даріуса, і ледь вловимий запах дорогого вина.

— Я розумію тебе, Даріусе, але мені хотілося б бути окремо. Мати свій шлях, свій клан, який я вже маю... — Луціус спробував відступити, але простір навколо нього ніби стиснувся.

— Луціусе, ти мене зрозумів? — Даріус знову крокнув уперед, скорочуючи дистанцію до мінімуму, не даючи співрозмовнику навіть ковтнути повітря.

Вампір, лідер клану «Нова», з переляканими, майже щенячими очима дивився на Даріуса і приречено кивав на знак згоди. Даріус був задоволений. Його воля знову перемогла.

Восьме березня тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року.

Колеса чорного «Мерседеса» розсікали калюжі, що вкрили асфальт. Ще недавно це був сніг, який тішив око своєю казкою, а тепер — лише брудна вода. Даріус сидів за кермом і дивився на цю відлигу з гірким відчуттям утрати. Щороку восьмого березня він купував троянди. Спочатку це були багряні квіти, пізніше — білі, а тепер...

Вампір проїхав повз квіткову крамницю, де працювала Кароліна, і біль помножився. Магазин зачинений. Серце самотнє. Проковтнувши цей щем, а разом із ним — понад п’ять кілометрів дороги, Даріус пригальмував на узбіччі.

Його погляд зупинився на наметах, що вишикувалися в ряд. Під брезентом метушилися продавчині, збираючи святкові букети. Кілька хвилин він до білих кісточок стискав кермо, а потім нарешті відпустив і видихнув усе... майже усе, що боліло.

До наметів було метрів десять, але цієї відстані вистачило, щоб чоботи Даріуса промокли наскрізь. Він крокував, не дивлячись під ноги, бо видихнути все так і не вдалося.

Навколо було море квітів. Океан різновидів. Та він бачив лише троянди. Багряні — для Андромеди. Білі — для Кароліни. Даріус узяв п’ятдесят тих і п’ятдесят інших. Не для того, щоб подарувати — ні. Просто все те, що лишилося всередині, він хотів виплеснути геть. І для цього обрав міст та холодні води Дніпра.