Глава 11. Схизма світу вампірів

Лідер клану Монблад ніколи не був зламаний морально, але часи змінюються. Цілий тиждень він не виходив із кабінету, заливаючись вином. Кароліна наче крізь землю провалилася. Даріус не став її шукати — він чекав. У ньому ще жила надія, що кохана повернеться, але з кожним днем ця надія все глибше тонула в алкоголі.

Схвильовані вампіри, розлючений лідер. Він нікого не підпускав до себе. На запитання відповідав агресією, на підтримку — погрозами. Ні Луціус, ні Паскаль... навіть Андромеда не змогла пробити залізобетонний панцир його душі. Ні. Крапка.

Кіра Веґнес, яка ненавиділа Даріуса дужче за всіх, втомилася від його настроїв. Вона вирішила поговорити з ним, попри все.

За вікном сипав лапатий сніг, створюючи зимову казку: сад маєтку занесло півметровим шаром білої ковдри, а щойно розчищені доріжки вже встигло припорошити по щиколотку. На деревах вимальовувалися маленькі кучугури, що доповнювали чарівну картину. Даріус стояв біля великого вікна та гіпнотизував білі пластівці, які танцювали вальс у світлі одного з ліхтарів уздовж стежки. Ще до того, як двері кабінету відчинилися, він почув кроки й уже готував коротку відповідь, після якої, на його думку, від нього мали б нарешті відчепитися.

Двері прочинилися, і морально розбитий вампір заговорив першим, не відводячи погляду від вуличного ліхтаря: — Я неясно висловився? Дайте мені спокій!

Його грубий голос луною рознісся куточками велетенського кабінету.

Але Кіра проігнорувала його тон. Вона спокійно вмостилася на шкіряному дивані, який навіть улітку віддавав могильним холодом. Про зиму годі було й казати — жоден камін не був здатний прогріти цю цупку оббивку, так само як ніщо не могло зігріти розбите на друзки серце лідера клану Монблад.

— Можливо, на когось іншого твоя лють і подіє, але не на мене, братику.

Даріус хмикнув і повільно зиркнув через плече, а за мить і зовсім розвернувся. Його рухи були важкими, наче він пересувався під водою.

— Який приємний сюрприз, — він похитнувся, тримаючи курс на своє крісло. — Не пам’ятаю, щоб ти називала мене «братиком». Але втіхи мені не треба. Подавися нею.

— Хто сказав, що я збираюся тебе втішати? — Кіра звелася з дивана й пересіла на стілець навпроти робочого столу лідера. — Плесни й мені солодкого.

— Тоді чого приперлася?

— Просто поговорити. Про те, про се... — жінка зробила ковток із келиха, який Даріус щойно наповнив тремтячою рукою.

— Ага-а-а!.. Коли я намагався знайти з тобою спільну мову... — Даріус перервався на гучну гикавку, — ...то ти мичала, наче корова. А тепер що змінилося? Чи тебе Андромеда підіслала, га?

Вампір потер підборіддя, на якому вже кілька днів темніла щетина, і розплився в п’яній, самовпевненій усмішці — так, ніби він наскрізь бачив усі її таємні наміри.

Кіра зиркнула на нього спідлоба, її очі звузилися: — Збожеволів?! Я б краще придушила цю гадюку! — обурення в її голосі дивним чином переплелося з нотами майже материнської ніжності. А за мить вона вже додала м’яко: — Ще налий, братику.

— Так незвично... аж вуха ріже, — пробурмотів Даріус. Він наповнив її келих, потім свій, а тоді — ще по одному.

Вони розмовляли ні про що і про все водночас. Минуле, клан, туманне майбутнє... Жінка з легкістю проникала в розум лідера, шар за шаром знімаючи його заіржавілий захист.

Нарешті Даріус здався. — Кіро, мені так важко... — він впустив одну руку на стіл, інша ж безвільно звисала до підлоги. Його голова хиталася над стільницею, наче в іграшкового собаки на панелі приладів у маршрутці; здавалося, ще мить — і він просто відключиться.

— Так... це важко не помітити.

— Ні-і-і... ха-ха-ха! — незграбно розсміявся кровопивця. — Ні-і-хто з вас не знає... ніхто й не здогадався, що насправді коїться з їхнім «татком»... — він перервався на гучну гикавку.

У роті Кіри скрипнула емаль від напруги, але вона змусила себе глибоко видихнути, аби не злякати його відвертість: — Ну, то що ж із тобою відбувається?

— Кохання!

— Що? — Кіра на мить втратила інтерес, її обличчя витягнулося. — То це все через Андромеду?

Даріус пирснув вином, червоні краплі заплямували його білу сорочку. — З Андромедою давно покінчено! Ні... Кароліна. Мій янгол. Вона покинула мене, щойно дізналася, хто я насправді.

У Кіри округлилися очі. Вона гарячково збирала пазл: «Дізналася... Кароліна... Людина?..»

Лідер клану лише підтвердив її здогадки: — Я покохав жінку... лю-ю-ди-ну-у. Розумієш? Цього місяця має народитися мій син. Ми хотіли назвати його на честь мого батька... мій маленький Кір. Де вони зараз?.. — він перервався на гикавку. — Точно! Як я міг забути? Вона розповідала про батьків... вони... вони у Харкові! Я їду туди-и-и... — Даріус важко видихнув і затих.

— А як же твої заборони, Даріусе? Агов! — Кіра торкнулася його плеча, але вампір, якого нарешті звалила надмірна доза вина, не ворухнувся.

Він вперся лобом у холодну стільницю. Кіру накрило справжнє цунамі роздумів, і вона, не озираючись, покинула кабінет.

Наступного ранку лідер клану оговтався. Спогади про розмову з Кірою стерлися, наче крейда з дошки. Харків, дитина, власна сповідь — усе зникло. У голові гуділи чужі голоси, змушуючи його на мить засумніватися у власному глузді. Але глузд був здоровим. Протерши очі й підійшовши до вікна, Даріус знайшов джерело шуму: засніжений двір був ущерть заповнений збентеженими вампірами.

«Якого біса? Що їм усім треба?»

Повільною, але все ще величною ходою він крокував нескінченними коридорами й залами особняка, гублячись у здогадках. Даріус зупинився перед масивними дубовими дверима. За ними — двір. За ними — гомін. Слів не розібрати, але повітря аж дрижало від явного обурення. Лідер міцно стиснув ручки й рвучко потягнув двері на себе.

Тиша. Миттєва й абсолютна.

Він окинув натовп холодним оком, а потім процідив: — Доброго ранку, шановні!

У відповідь почулося неструнке, подекуди боязке привітання. Даріус зустрівся поглядом із блакитними очима Кіри. Раптом уривок учорашньої розмови виплив із темряви пам'яті, і він криво усміхнувся: — Як справи, сестричко-лисичко?