Глава 11. Схизма світу вампірів

Лідер клану Монблад ніколи не був розбитий морально, але часи змінюються. Цілий тиждень він сидів у себе в кабінеті та заливався вином. Кароліна, як крізь землю провалилася. Даріус не став її шукати. Він чекав. У ньому жила надія, що кохання його повернеться, але з кожним днем ця надія утопала в алкоголі. 

Схвильовані вампіри. Розлючений лідер. Він нікого не підпускав до себе. На питання — агресія. На підтримку — погрози. Ні Луціус, ні Паскаль… навіть Андромеда намагалась пробити залізобетонну суміш захисту його душі. Ні! Точка.

Кіра Веґнес, яка ненавиділа його більше за долю зруйнованих життів міста Києва та взагалі України (адже там, де ступала його нога, смерть крокувала у слід), втомилася від його настрою та прийняла рішення поговорити не дивлячись ні на що.

За вікном сипав лапатий сніг утворюючи зимову казку: сад маєтку засипало півметровим шаром, а щойно прибрані доріжки вже встигло припорошити по щиколотку. На деревах вимальовувались маленькі кучугури, що доповнювали чарівну картину. Даріус стояв біля великого вікна свого кабінету та гіпнозував білі пластівці, що танцювали зимовий вальс на  світлі одного зі стовпів, розміщених уздовж тропи. Ще до того, як двері кабінету відкрилися, він почув кроки та вже готував коротку відповідь після якої, на його думку, від нього б відчепилися.

Двері відчинилися й морально розбитий вампір заговорив першим: — я не ясно висловився? — він не відводив погляду від дворового ліхтаря, — дайте мені спокій, — грубий голос рознісся  куточками гігантського кабінету.

Але Кіра проігнорувала його тон та вмостилася на шкіряному дивані, який навіть влітку віддавав холодом, а про зиму годі й говорити, ніякі каміни не зіграють його тканину, так само як і розбите на дрібки серце лідера клану Монблад. 

 — Можливо на когось іншого й подіє твоя лють, але не на мене, братику.

Даріус хмикнув й повільно глянув через плече, а за мить й повністю розвернувся: — який приємний сюрприз, — похитуючись він попрямував до свого крісла, — не пам’ятаю, щоб ти мене називала братиком, але втіха мені не потрібна.

— Хто сказав, що я тебе тішитиму? — Кіра підвелась зі зручного дивану й попрямувала до стільчика, який стояв біля стола лідера, — плесни й мені солодкого.

— Тоді чого приперлася? 

— Просто поговорити про те та про се, — жінка надпила з келиха, який Даріус щойно наповнив.

— Агааа!.. коли я з тобою намагався знайти спільну мову… гик… ой, тооо тиии мииикала наче корова, а  тепер, що змінилося? Чи тебе Андромеда підіслала, гм? — Вампір потер підборіддя й усміхнувся п’яною усмішкою, наче він усе знає.

Кіра подивилась на нього спідлоба: — Збожеволів?! Я краще б придушила цю гадюку, — прогримів обурений голос з нотами жіночої ніжності, а потім прозвучав м’яко, — ще налий, братику.

— Так не звично, аж ріже вуха, —  Він налив їй та собі, потім ще. А потім ще. 

Вони розмовляли ні про що та про все. Минуле. Клан. Майбутнє Жінка з легкістю проникала у розум лідера та знешкодила захист. 

Даріус відкрився: — Кіро, мені так важко, — одна рука лежала на столі, інша звисала між ніг у вільному польоті, а голова хиталась над столом, як декоративні собачки у водіїв міського транспорту; складалось таке враження, що він ось-ось відключиться…

— Так… важко не помітити.

— Ніііі… ха-ха-ха, — незграбно сміявся кровопивця, — ніііхто з вас не знає, ніхто не здогадався, що відбувається з їхнім татком… гик-ооо.

У роті Кіри скрипнула емаль, але вона видихнула за для того, щоб дізнатися про що йде мова: — Ну й що ж з тобою відбувається?

— Кохання!

— Що? Так це все через Андромеду? — Кіра розгубила усю цікавість, але не надовго.

Даріус пирснув вином: — З Андромедою давно покінчено, — Ніі… Кароліна, мій янгол. Вона покинула мене, як дізналася, що я вампір.

У Кіри округлилися очі. Вона почала складати пазл: Дізналася… Кароліна… Людина?..

Лідер клану підтвердив її здогадки: — Я покохав жінку — люююдииинууу. Розумієш? Цього місяця повинен народитися мій син, якого ми хотіли назвати на честь мого батька… мій маленький Кір. Де вони?.. Гик-ооо… Тооочно! Як я міг забути? Вона розповідала мені про батьків, вони… вони… Харків! Я їду тудиии, хее… — важко видихнув Даріус та стих.

— Як же твої заборони? Даріусе? Агов, Даріусе?

Вампір забагато влив у себе вина та воно його звалило. Він вперся лобом у стіл та вже не відповідав, а на Кіру хлинули цунамі роздумів — вона покинула кабінет.

Наступного ранку лідер клану прийшов до тями. Він не пам’ятав розмови з Кірою. Не пам’ятав про Харків. Голоси у голові бентежили. Чи не з’їхав я з глузду? Та глузд вампіра був здоровим. Протерши очі та підійшовши до вікна, Даріус знайшов джерело голосів: засніжений двір заповнений збентеженими на вигляд вампірами. Якого біса? Що їм усім потрібно?

Повільною та величною ходою він крокував довгими коридорами та великими залами особняка утопаючи у здогадках скупчення натовпу. Даріус зупинився біля дубових дверей. За ними двір. За ними гомін. Слів не розібрати, та обурення явне. Лідер міцно стиснув ручки та потягнув двері на себе. Тиша. Він окинув натовп оком, а потім заговорив: — Доброго ранку, шановні! — у відповідь були почуті то почергові, то одноголосні привітання. Даріус зустрів поглядом блакитні очі Кіри та пригадав розмову й усміхнувся: — Як справи, сестричко-лисичко?