Глава 10. Серце на друзки

Одинадцять місяців потому. 

1994 рік.

Рік собаки.

Одні долі зруйновані. 

Будуються інші. 

Усе, як завжди.

Для когось правда.

Для інших кривда.

                                                                          ***
Вечір восьмого березня тисяча дев’ятсот дев’яносто третього року видався занадто насиченим. Наркоімперія Захара Щедрика пала. Його партнер, Ігор Маркінзіні на прізвисько Маркіз, пішов настільки гучно, що ледь не забрав із собою на той світ самого Даріуса. Сподівання Паскаля не справдилися, і його Надія не була відомщена. Натомість дивним чином безслідно зник Віктор.

Але цей вчинок був дивним не для всіх. Даріус знав причини, ба більше — він сам став цією причиною. Зі слів лідера клану Монблад, Віктор був прощений, і ранок дев’ятого березня мав стати часом примирення та возз’єднання сім’ї. Проте цьому не судилося статися. Перед поїздкою до Кароліни Даріус востаннє завітав до брата в нічний клуб, після чого Віктора ніхто не бачив. Сам же лідер висловив брехливе припущення: мовляв, здоровань дізнався про загибель Щедрика, злякався гніву братів і втік.

Андромеда так і не дочекалася коханого тієї ночі. Даріус провів її з людиною — Кароліною. Після пристрасті, що палала між ними, він більше не відчував сорому, проте й не наважувався розкрити клану правду про ці стосунки.

Цілих пів року в новинах гриміло про дивну перестрілку. Спочатку все складалося так, як і планував Даріус, поки не з’явилися результати експертизи крові, знайденої в кабінеті Захара. Невідома група, нульовий резус. Криміналісти спершу припустили, що це рідкісна аномалія, так звана «золота кров». Але версію відкинули, щойно зразки опинилися під мікроскопом. Еритроцити не мали звичної дископодібної форми — вони виглядали як ідеально виточені мікроскопічні кристали, що формували жорстку, упорядковану решітку. Ця кристалічна аномалія не нагадувала нічого, що доводилося бачити науці.

Більше дізнатися не вдалося, але ще одну палю в фундамент було забито. Фундамент, на якому з часом відродяться мисливські ордени. Якщо десь у світі досі мовчать носії знань, вони обов’язково почують цей поклик і зроблять свій крок.
                                                                     ***

Лютий місяць справді лютий, але лютий він тільки на холод. Корпоративів цього року не проводили. На сніги це ніяк не вплинуло — вони багряні, адже харчовий ланцюг ніхто не скасовував. Вампіри нікуди не поділися, та все ж масових зникнень не фіксували. Усе робилося обережно. Делікатно. Поведінка лідера клану помітно змінилася, і на те були вагомі причини.

Вампір. Кровопивця. Людських життів убивця. Даріус мчить на крилах кохання до квіткової крамниці за трояндами. Білими. Це улюблені квіти господині магазину. Кароліна вже чотири місяці не працює там — вона найняла продавчиню, а сама насолоджується декретною відпусткою.

Цей лютий стане історичним місяцем для всього вампірського роду. Але як розповісти про це всім? Як зізнатися, що лідер порушив власні правила? Буде бунт на кораблі, але шляху назад не існує. Серцю не накажеш, і це стосується не тільки людей.

Взагалі серце Даріуса Монблада було сповнене суперечливих почуттів. У голові сплуталися нитки чотирьох кольорів. Перший — колір його принципів, що тепер тонув у решті барв. Другий — колір страху, що таємниці розкриються, і ці секрети стосувалися не лише Кароліни та її вагітності, а й зникнення Віктора. Хоча остання таємниця бентежила його найменше. Третій колір — його імператорська самовпевненість — перекривав перші два. А четвертий, козирний, перебивав усі сумніви: то було кохання та очікування дитини. Напівкровки. Дампіра. Але його дампіра.

П’ятий поверх п’ятиповерхового будинку. Середній палець лівої руки нервово тисне на кнопку дзвінка, права — стискає пишний букет білих троянд. В очікуванні зустрічі перехоплює подих. Щоразу як уперше.

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася вагітна жінка. — Даріусе! — зраділа Кароліна. — Проходь швидше.

— Привіт, кохання моє, — вампір поцілував Кароліну й приклав руку до її живота. — Як тут наш маленький Кір? Добре поводиться?

Саме так він хотів назвати сина — на честь свого батька.

— Ой, такий сильний, штовхається постійно, — жінка попрямувала на кухню, щоб поставити букет у велику вазу. Даріус подарував її пів року тому, бо старий вазон був замалим для тих оберемків квітів, якими він її завалював.

— Ну, ти теж... постав себе на його місце. Дев’ять місяців тіснитися в такому маленькому животику.

— Розумію. Я ж не скаржуся, а просто сповідаюся, — усміхнулася жінка й присіла на стілець.

— А ти чого розсілася? — удавано обурився Даріус, проте очі його світилися ніжністю. — Нам уже час, скоро фільм почнеться.

— Щось у мене передчуття погане. Може... залишимося вдома? — усмішка згасла.

Тепер Кароліна дивилася на нього наляканими очима. У грудях щось тріпотіло, і це було не серце. Щось невідоме, тривожне. Те саме передчуття біди, природу якої вона не могла збагнути.

— Перестань, люба. Це все твої людські гормони, — мовив Даріус і на мить затамував подих, вивчаючи її обличчя.

Кароліна глянула на нього спокійно. Вона вже звикла до таких дивних зворотів у його мові: — Боже, Даріусе, ти як скажеш... Але ти дієш на мене, як заспокійливе.

— От і добре. Збирайся. «Список Шиндлера» скоро почнеться, а ти так хотіла потрапити на цю прем’єру.

За пів години закохана пара вже стояла перед кінотеатром. Кароліна навіть не підозрювала, кого тримає під руку. Вона не знала, яке саме життя виношує у своєму лоні.

Погляди, зачаровані їхньою красою, зустрічали пару з усіх боків, наче голодні леви. Блідий двометровий чоловік у чорному смокінгу та розстебнутому плащі з цупкої тканини, на ногах — чорні лаковані туфлі, такі самі, як ті, що він запримітив на Захарові в день падіння наркоімперії. Кароліна ж була в усьому червоному: туфлі на невеликих підборах, матова сукня завдовжки нижче колін, яскрава помада. Лише норкова шуба до щиколоток була білосніжною. Вона теж не застібалася, бо в салоні «Мерседеса» Даріуса не було місця для холоду.