Глава 9. Кривавий березень

Пуща-Водиця. Ця місцевість завжди була оповита міфами та легендами. Саме тут колись мешкав клан вампірів-вегетаріанців — «Вранішня Зоря». Через них народжувалися перекази про масові зникнення тварин, адже ці істоти намагалися мирно співіснувати з людством, не викриваючи своєї природи. Ба більше, Орден Люцифера тісно співпрацював із ними, адже ті вампіри були «бруднокровками» — колишніми мисливцями, які свого часу боролися з кровопивцями у складі Ордену.

Вони потрапили в пастку. Їх перетворили силоміць, напоївши вампірською кров’ю, проте вони зберегли людський характер і харчувалися лише кров’ю звірів. Звідси й назва... «Вранішня Зоря» та Орден Люцифера. Відчувається зв’язок, чи не так?

Та з часом вони не втрималися. Люди почали зникати. Більшість членів клану все ж скуштували «заборонений плід». Сильні, численні, вони відмовилися покидати Пущу. Тоді носії знань з Італії, які подорожували світом, допомагаючи мисливцям Ордену, проклали свій шлях через Україну. За допомогою магії вони заговорили водойму, наситивши її сріблом. Мисливці загнали вампірів до озера й оточили їх. Єдиним виходом було переплисти на інший берег, але срібна вода не пощадила нікого. Озеро забрало всіх.

Люди й досі не розуміють дивних властивостей цієї водойми. А носії знань уже давно розчинилися, наче ранковий туман. Можливо, вони чекають, поки вампіри знову відновлять сили, щоб почати нову боротьбу за місце під сонцем. А можливо, вони припинили своє існування назавжди.

Вечір. Шоста. Холоднокровна вбивця Андромеда безпорадно заливає подушку солоною водою, що стікає з очей, наче з бездонних джерел. Паскаль гріє крісло лідера клану Монблад. Кулаки стискаються. Розтискаються. Вино зігріває горло. Думка про помсту руками Щедрого сповнює його ейфорією.

Тим часом чорний «Мерседес» оминає озеро. Решта автівок — непримітні, прості. У них сидять чоловіки з блідою шкірою. Вони чекають на сигнал. На перші постріли. Їхній слух легко впорається з цим завданням.

Важко не помітити маєток Захара Щедрого. Будинок — більший за дім Монбладів. Територія... масштаби поки невідомі. Вона оточена високим парканом, основа якого хаотично викладена валунами з гострими кутами, вище — біла цегла, а верхівка прикрашена сталевими шпилями. Багато елітних автівок припарковано зовні. Даріус зупинився поряд із ними. Ворота розчахнулися. Двоє чоловіків у спортивних костюмах запросили проїхати всередину. Вони знали машину вампіра. Вони чекали.

На просторому подвір’ї автівок було ще більше. Увесь простір прикрашали статуї античних богів та міфічних істот.

— А цей покидьок має смак, — мовив Даріус, паркуючись між двох агресивних позашляховиків, — чи не так?

Луціус тривожно роззирався на всі боки: — Мене більше бентежить, скільки тут охорони... а камер...

— Спокійно, брате. Ми вампіри, а це — звичайні слимаки. Ми не боїмося смерті. Ми і є смерть.

І справді, двір кишів камерами та людьми з різноманітною зброєю. Бойовики у спортивних костюмах вільно пересувалися територією, тримаючи автомати напоготові. Натомість ті, що були в чорних строгах — наче охорона президента — смиренно застигли на своїх постах. Вони навіть вухом не ворухнули, не те що звернути увагу на гостей.

У різних куточках подвір’я хаотично височіли мармурові статуї, але перед самим особняком розкинувся величезний прямокутний фонтан із цілою Одіссеєю в центрі: Зевс летів хмарами на небесній колісниці, запряженій п’ятіркою нестримних коней, що вибивали з-під копит іскри блискавок. У лівій руці він тримав повіддя, а правицею з грізним виглядом замахувався пліттю. Позаду в колісниці стояла Гера в діадемі, обіймаючи його за талію. Їх супроводжував павич, на хвості якого виднілися очі стоокого Аргуса.

Ліворуч, наче з океанських глибин, виринав могутній Посейдон із тризубом, оточений трьома русалками. Праворуч — Аполлон, що саме натягував тятиву лука. Усі вони гнали Аїда, який мчав на чорній колісниці, запряженій трійкою м’язистих церберів. Аїд був єдиною фігурою, виконаною в чорному кольорі. Та й це не все: з одного краю фонтану на валуні сидів хмільний Діоніс із чашею вина та тацею фруктів, а навпроти нього — Арес в обладунках, який наче кепкував із цього божественного свавілля.

У цього Щедрика справді був смак... але смак вельми специфічний.

Люди в чорному відчинили масивні, наче брама ватиканського храму, двері. Перед вампірами розкинувся хол, оздоблений білим мармуром. У центрі знову шумів фонтан, але цього разу без міфічних сюжетів — лише чиста вода. Ліворуч і праворуч розходилися сходи на другий поверх. Охоронці в костюмах застигли біля кожних дверей, на сходах та біля вікон. Бойовики у спортивках провели гостей нагору.

Знову важкі двері, а за ними — простора зала. Щедрик сидів у глибині кімнати, наче король, під власним портретом у золотій рамі, інкрустованій діамантами. Його сідниці грів справжній трон.

— Яка приємна несподіванка, — розвів руками Щедрик.

— Або ж очікуваність, — відрізав Даріус. Вампіри зупинилися посеред зали.

— Чесно?.. Так. Віктор сповістив мені радісну новину: ти вирішив переглянути мою пропозицію щодо співпраці.

Усмішка не сходила з обличчя короткостриженого блондина низького зросту ні на мить. Було очевидно: наркобарон у малиновому костюмі — трохи темнішому за той, що був у Маркіза — почувається в абсолютній безпеці. Його смугаста різнокольорова краватка діяла Даріусові на нерви. Тільки чорні лаковані туфлі барона на мить прикували погляд лідера Монбладів — він уже бачив їх у калюжі крові, яку приніс у своїх планах. Але сумніви щодо Віктора не зникали. Окидаючи поглядом дюжину охоронців у чорному та двох «спортсменів», Даріус відчував, як підкрадається думка про срібло, заховане в магазинах їхньої зброї.

— Насправді... — почав був Даріус.

— Почекай. Я знаю, що у вашій родині цінують вино, — Захар перебив вампіра. — Скуштуйте мого.

Наркобарон подав знак рукою, і один із чоловіків у чорному почав наповнювати келихи.