Глава 8. Бентежний березень

Вампір. Імператор. Закоханий лідер клану Монблад. Але в кого? У людину! Розумом кровопивця стояв перед «червоною лінією» власних принципів, але серцем — він уже її переступив.

Залитий березневими променями кабінет у готичному стилі два дні поспіль приховував похмурий настрій господаря. Дві доби Даріус не залишав цих стін. Сорок вісім годин він нікого не впускав. Лідер клану обмірковував останні події. Останнім часом він гостро відчував наближення точки біфуркації. Даріус давно чекав на неї, але не сподівався, що вона проявить себе зсередини клану. Він прагнув сам стати цією точкою, контролювати її. А що тепер? Контроль втрачено. Розбрат посіяно. Жодні бетонні мури не стримають насіння, яке вже почало проростати. Перевести годинник назад? Якби ж то було можливо... Ні. Сказане — сказано. Зроблене — зроблено. Нічого не повернути. Залишається одне — рухатися вперед, незважаючи ні на що.

Даріус підійшов до великого вікна. Крайнє праве, завішене важкою бордовою тканиною. Сподіваючись побачити когось зі своїх людей, він відсунув штору тильною стороною кисті. На лавці сидів вампір, який зі спини був схожий на Луціуса.

Лідер клану вийшов у двір і попрямував до брата: — Нарешті дощі покинули Київ, чи не так, Луціусе?

— Ти правий, Даріусе. Що дощі, що сніги... усе це вже набридло. Хочеться справжнього тепла.

— Найближчим часом стане спекотно, обіцяю, — Даріус вмостився на лаву навпроти.

— Чую таємничість у твоїх словах, брате, — Луціус прибрав пасмо волосся, що спадало на очі, й уважно подивився на лідера.

— Правильно чуєш. Я дам тобі адресу Щедрого. Виставиш наших людей — нехай пильно стежать за його будинком. Скоро ми навідаємося до нього.

— Не вірю... — Луціус здивовано розвів руками.

— У що саме ти не віриш?

— Ти ж був категорично проти будь-якої співпраці з баригами.

Даріус примружився й ледь помітно всміхнувся: — Не гальмуй, брате. Не можна просто так до них вриватися — не після того, як Віктор пішов із клану, і не зовсім дружнім шляхом. Я хочу покласти край імперії Захара Щедрика. А Віктора... Віктора ми пробачимо й повернемо в сім’ю. Нам потрібен кожен і кожна. Та спочатку — збір інформації.

Луціус шмигнув носом і кивнув: — Розумію.

— Ось тобі адреса. Зробіть усе як слід, — Даріус простягнув глянцеву візитівку того, на чиєму плечі вже лежала рука самої смерті.

— Зробимо.

Луціус пішов виконувати наказ, а лідер клану залишився насолоджуватися довгоочікуваною ласкою сонця. Він сидів на лаві, пропускаючи промені крізь пальці. У животі, у грудях, у самій голові, наче пульсар у космічній нескінченності, билася думка про кохання. Яким сильним воно буває... Яким міцним. І водночас — яким крихким.

Саме в цю мить до нього наблизилася «крихка частина» його життя. Вона була наче хмара серед ясного дня, а голос її пролунав як грім: — Що відбувається, коханий?

Андромеда відчувала: міць їхніх стосунків ослабла, Даріус віддаляється. Вона страждала, бо не розуміла причин.

Його рука опустилася. Вітер миттєво здув усмішку з обличчя. — Привіт... — пролунало у відповідь холодне, незнайоме слово. — Не розумію, про що ти.

— Як це?.. Ти...

— Пробач, але в мене обмаль часу.

Даріус різко підвівся й без краплі ніжності оминув Андромеду. Він чув услід її докори. Чутні були й власні внутрішні звинувачення, але... все це не мало сенсу, поки перед очима стояла Кароліна. Та все ж спочатку — справи.

Він вирушив до Віктора в нічний клуб. Головний вампір знав, що заклад зараз зачинений, але той, хто йому потрібен, перебуває саме там. Двоє підлеглих уже дві доби стежили за тим, хто наважився покинути клан попри заборону Даріуса Монблада.

Чорний Mercedes повільно, наче катер по воді, підплив до закладу. Колеса видавали м’яке, ледь шурхітливе «шшш». Вампір вийшов із машини й потер шкіру під очима кістками вказівних пальців. Він подивився крізь нетоноване лобове скло на двох чоловіків, що сиділи в сірій «дев’ятці». Ті синхронно кивнули, підтверджуючи присутність Віктора в клубі. Даріус упер руки в боки, повільно окинув поглядом знайомі фасади, а потім дав сигнал, що їхні послуги тут більше не потрібні. Сіра Lada 2109 рушила з місця й покинула порожню вулицю.

Двері були відчинені. Даріус увійшов. Його зустрів порожній хол і відлуння голосів, що доносилися зсередини. Кругла зала, кругла сцена з акваріумом посередині. Тут працювали люди, готуючи нічну програму. Вампір-організатор командував процесом, а красунчик-бармен, також із Монбладів, протирав келихи. Вловивши їхні погляди, лідер мовчки привітався легким махом руки й попрямував на другий поверх. VIP-зона. У самому її кінці розташовувалися броньовані двері. Саме туди Даріус і тримав шлях.

За дверима на нього чекала простора зала й сухий стукіт кия по кулях американського більярду.

— Привіт, Вікторе, — лідер клану зі скрипом вмостився в шкіряне крісло кольору темної сигари. — Граєш у гордій самотності?

Від несподіванки Віктор ледь не випустив кий: — Даріусе? Що ти тут робиш? — його очі забігали, а тілом побігли сироти.

— Не лякайся так. Я з дружніми намірами. Як бізнес?

— Що могло змінитися за кілька днів?..

— Ну... не знаю. Це ти мені розкажи — змінилося щось чи ні? — Даріус почав вистукувати ритм нігтями по шкіряному бильцю крісла.

Віктор лише знизав плечима. Він ніяк не міг збагнути ціль візиту. Він очікував, що лідер клану може заявитися будь-якої миті, і тоді вже ніхто не допоможе бідолашному підприємцю, що наважився піти.

— Ну добре. Плесни мені чогось, — лідер підвівся й підійшов до більярдного столу.

Віктор попрямував до свого письмового столу, де стояла пляшка бурбона. Він підняв її, демонструючи напій Даріусові. Той узяв кий, шукаючи ціль, і, побачивши пляшку, ствердно кивнув. Короткий замах — і кий влучив точно у «вісімку».

— Вікторе, мені цікаво, що саме бариги знають про наше існування, — промовив Даріус, пригубивши бурштиновий напій. — Думаю, ти розумієш, про що я.