Глава 7. Перший відкол

Задоволений собою, лідер клану Монблад повертався до дому. По дорозі він побачив не великий магазин квітів з прозорими вікнами. На той час — це була відзнака розкоші, тому що основна маса продавчинь задовольнялися відкритим небом, або ж пляжною парасолькою, залежно від погоди. Заможному кровопивці не потрібно перевіряти готівку у кишені, тому він не роздумуючи звернув на узбіччя, а коли зупинився, то ввімкнув задню передачу, аби порівнятися з магазином та не шкандибати зайві кроки.

Порадувати Андромеду — як теплий плед у прохолодну ніч без опалення. У тому магазині була можливість обрати лише троянди: білі, червоні, рожеві, жовті, змішані кольори; пишні та маленькі, короткі та довгі. Це був справжній трояндовий рай. Але погляд вампіра торкався багряних — улюблений колір, від якого збуджується його королева.

Двері розчахнулись. Він увійшов. Нікого не видно, лише багряні троянди привертали увагу вампіра. Його погляд — холодний. Він залишався таким до того моменту, поки з-за вазонів  не з’явилась продавчиня. Її волосся, як в Андромеди —  блондинисте каре. Очі кольору якісного тютюну. А голос, наче скрипка плаче: — доброго вечора. Вам підказати щось?

— Таак, — протягнув Даріус, його очі блиснули, а в серці щось тьохнуло, — можна мені шістдесят шість багряних троянд, — він вказав на один з вазонів з квітами вказівним пальцем, але погляд його залишався на красуні, — та шість білих.

Дівчина усміхнулась та попрямувала збирати букет: — Який прекрасний та не звичайний вибір, — вона почала відраховувати замовлення, — якщо чесно, то мені навіть трохи моторошно від такої символіки.

— Мій вибір, як я: прекрасний та незвичайний, — холодний погляд вже палав азартом, — чи не так?

Дівчина розсміялась: — ви праві. Вашій обраниці дуже пощастило мати такого впевненого у собі та щедрого чоловіка.

Вона зібрала потрібну кількість багряних троянд та взялася за білі, а Даріус тим часом не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Серце калатало, як ніколи, на руках, в кінчиках пальців відчулися коліки, наче тіло готувалося до доторку, якого не повинно бути, а щоки палали, як палають при температурі — сорок градусів.  Такого з ним не було навіть тоді, коли жертвою опинялись люди з першою позитивною, яка являлась для вампірів найсмачнішою. 

«Що зі мною відбувається? На цей раз апетит зводить мене з розуму». — Ікла почали пробиватися крізь ясна самі по собі. Дихання стало помітно глибшим й дуже гучним. «Схоже, що сьогодні більше ніхто не продасть квітів у цьому магазині».

Аж раптом до магазину зайшов чоловік та маленький хлопчик, що тримав його за руку. 

 «Скільки жертв. Саме з цього магазину може початися велика війна. Таак! Я прагну цієї війни. Але мій апетит… це щось інше. Я ситий, але… Ні! Сьогодні ніхто не помре». 

Поки батько сина, з яким він прийшов, обирав квіти, Даріус забрав свій букет для Андромеди та пішов не відповівши на побажання продавчині — ‘’гарного вечора’’.

Він був шокований. Він був зачарований. Він не розумів, що з ним відбувається, але сидячи в машині з заглушеним мотором й міцно тримаючи кермо, чоловік був упевнений, що наступного разу їй не жити.

Ранок супроводжувався згадкою карих очей та блондинистого каре. Вампір по пам’яті відчував аромат продавчині. Сидячи у себе в кабінеті, йому не до смаку було улюблене вино. Хотілось чогось міцного, але рука стискала стакан наповнений коктейлем «Резус томатний». Усі думки у його голові виштовхнуло зображення дівчини серед троянд. Він бажав убити її. Або просто бажав. Але думка про останнє жахала лідера клану Монблад, адже саме він заборонив усім вампірам змішуватися з людьми. Холоднокровне створіння відчувало, як його бажання огортало його шию й заважало дихати. Воно проникало у кожен куточок мозку й забороняло ясно мислити.

— Стоп! — Крикнув він люто на порожній кабінет. — З мене досить! — Рука відпустила не допитий коктейль та за мить тримала ключі від автівки. Широкими кроками він рухався до дверей, та не встиг вхопити ручку, як масивні двері розчахнулися й перед ним постав Віктор.

— Доброго ранку, Даріусе.

— Чого тобі? — Для лідера клану, візит Віктора був не очікуваним, що перший навіть здригнувся.

— З ким ти тут розмовляв? 

— Не твоє діло! Чого тобі? 

— Тихо, тихо. Яка муха тебе вкусила? Заспокойся та пройдемо, присядемо. Я ж у справах.

Лідер розвернувся й попрямував до свого столу: — Не знаю… ранок не задався. — Хоча ранок був не винен. Дівчина не винна. Винні нові відчуття, які Даріус не міг пояснити собі, а тим паче комусь іншому. — Сідай, — вказав рукою на шкіряний диван, — що там в тебе?

— Захара Щедрика знаєш? — здоровань зручно вмостився й закинув ногу на ногу.

— Щедрого?

— Угу…

— Хто ж його у Києві не знає? Наркобарон чортів.

— Ну?! Нащо ж так критично? — Розвів руками Віктор.

— А тобі, що? — Лідер насупив брови не розуміючи, чого хоче його співбесідник.

— Він часто відпочиває в моєму клубі. А вчора до мене підійшов чоловік від Щедрого цього й запропонував співпрацю. Хоче… 

Молодий лідер вдарив обома кулаками по столу: — Ні якої співпраці з баригами!