Глава 7. Перший відкол

Задоволений собою, лідер клану Монблад повертався додому. По дорозі він помітив невеликий квітковий магазин із панорамними вікнами. На той час це вважалося ознакою розкоші, адже більшість продавчинь задовольнялися відкритим небом або пляжною парасолькою. Заможному кровопивці не було потреби перевіряти готівку в кишені, тому він, не вагаючись, звернув на узбіччя. Зупинившись, Даріус увімкнув задню передачу, аби порівнятися з входом і не робити зайвих кроків.

У магазині можна було обрати лише троянди: білі, червоні, рожеві, жовті; пишні та тендітні, короткі та довгі. Це був справжній трояндовий рай. Але погляд вампіра незмінно зупинявся на багряних — це був улюблений колір, від якого збуджувалася його королева.

Двері розчинилися. Він увійшов. Навколо — ні душі, лише багряні пелюстки привертали увагу. Його погляд залишався холодним рівно до тієї миті, поки з-за високих вазонів не з’явилася продавчиня. Її волосся було точнісінько як у Андромеди — світле каре. Очі кольору дорогого тютюну. А голос... наче скрипка плаче.

— Доброго вечора. Вам щось підказати?

— Та-ак, — протягнув Даріус. Очі його блиснули, а в серці щось несподівано тьохнуло. — Будь ласка, шістдесят шість багряних троянд, — він вказав пальцем на один із вазонів, але погляду від красуні не відвів, — та шість білих.

Дівчина всміхнулася й почала збирати букет. — Який прекрасний і незвичайний вибір, — вона взялася відраховувати квіти. — Якщо чесно, мені навіть трохи моторошно від такої символіки.

— Мій вибір — як і я: прекрасний і незвичайний, — холодний погляд уже палав азартом. — Хіба ні?

Дівчина розсміялася: — Ви маєте рацію. Вашій обраниці дуже пощастило мати такого впевненого в собі та щедрого чоловіка.

Вона зібрала потрібну кількість багряних троянд і взялася за білі, а Даріус тим часом не міг збагнути, що з ним коїться. Серце калатало, як ніколи; у кінчиках пальців з’явилося поколювання, наче тіло готувалося до дотику, якого не мало бути, а щоки палали, як при сорокаградусній лихоманці. Такого не траплялося навіть тоді, коли його жертвами ставали люди з першою позитивною — найсолодшою для вампірів групою крові.

«Що зі мною? Цього разу апетит просто зводить мене з розуму», — ікла самі собою почали пробиватися крізь ясна. Дихання стало глибшим і гучним. «Схоже, сьогодні в цьому магазині квітів більше ніхто не продасть».

Аж раптом до крамниці зайшов чоловік із маленьким хлопчиком, якого тримав за руку.

«Скільки жертв... Саме з цього місця може початися велика війна. Так! Я прагну цієї війни. Але мій апетит... це щось інше. Я ситий, але... Ні. Сьогодні ніхто не помре».

Поки батько дитини обирав квіти, Даріус забрав свій букет для Андромеди й пішов, навіть не відповівши на побажання продавчині «гарного вечора».

Він був шокований і водночас зачарований. Сидячи в машині із заглушеним мотором і міцно стискаючи кермо, чоловік знав напевно: наступного разу вона не виживе.

Ранок супроводжувався спогадом про карі очі та світле каре. Вампір на рівні пам’яті відчував аромат дівчини. Сидячи в кабінеті, він зрозумів, що улюблене вино йому не смакує. Хотілося чогось міцного, але рука стискала склянку з коктейлем «Резус томатний». Усі думки витіснив образ дівчини серед троянд. Він жадав убити її. Або просто... жадав. Остання думка жахала лідера клану Монблад, адже саме він заборонив усім змішуватися з людьми. Холоднокровне створіння відчувало, як це бажання стискає шию й заважає дихати. Воно проникало в кожен куточок мозку, позбавляючи здатності ясно мислити.

— Стоп! — люто крикнув він у порожнечу кабінету. — З мене досить!

Рука випустила недопитий коктейль, і за мить у ній уже затиснуті ключі від автівки. Широкими кроками Даріус рушив до виходу, та не встиг торкнутися ручки, як масивні двері розчахнулися — перед ним постав Віктор.

— Доброго ранку, Даріусе.

— Чого тобі? — візит Віктора був настільки неочікуваним, що лідер навіть здригнувся.

— З ким ти тут розмовляв?

— Не твоє діло! Кажи, що треба.

— Тихо, тихо. Яка муха тебе вкусила? Заспокойся, давай присядемо. Я ж у справах.

Лідер розвернувся й попрямував до свого столу. — Не знаю... ранок не задався, — кивнув він, хоча ранок був ні до чого. Винні були нові відчуття, які Даріус не міг пояснити ні собі, ні тим паче комусь іншому. — Сідай, — він вказав рукою на шкіряний диван. — Що там у тебе?

— Захара Щедрика знаєш? — здоровань зручно вмостився, закинувши ногу на ногу.

— Щедрого?

— Угу...

— Хто ж його в Києві не знає? Наркобарон чортів.

— Ну-у... навіщо ж так критично? — розвів руками Віктор.

— А тобі що до того? — Даріус насупив брови, не розуміючи, куди клонить співрозмовник.

— Він часто відпочиває в моєму клубі. А вчора до мене підійшов чоловік від цього Щедрого й запропонував співпрацю. Хоче...

Молодий лідер обома кулаками вдарив по столу: — Жодної співпраці з баригами!

— Ти чого? Він знає про нас...

— Що значить — знає? — суглоби хруснули від напруги.

— Та ні, не про те, — тонкоголосий здоровань почав хвилюватися, але старався не подавати виду й говорив спокійно. — Знає про наш клан. Казав, що йому цікава співпраця з впливовими людьми.

— Вікторе, ти розірвеш усі зв’язки з цим Щедриком. Зрозумів? — тон лідера став крижаним.

— Але це така можливість... Я... я вже погодився, — тепер очі Віктора забігали, остаточно видаючи його тривогу.

Даріус продовжував говорити спокійно, але в цьому спокої відчувалася смертельна загроза: — Ти більше ніколи не братимеш на себе відповідальність за справи клану. Твій нічний клуб за документами твій, але фактично він належить клану, як і ти сам.

Здоровань опустив очі долі: — Сьогодні мають прийти люди від Щедрого, щоб обговорити з тобою нюанси співпраці.

— О котрій?

— О п’ятнадцятій.

— Йди, Вікторе. Не потрапляй мені на очі до цього часу. Потім ми все обговоримо.