Глава 6. Наслідки

Перед крематорієм завмер Mercedes лідера клану Монблад. У багажнику лежали два тіла: Паскаль та його кохана, знекровлена Надія. Даріус убив її холоднокровно, навіть не зваживши на те, що це була дівчина його «брата». Втім, брата він теж убив, але на плечах убивці до самої печі потрапило лише одне тіло — Надії.

— Ігорю, запускай машину, — гримнув Даріус.

Ігор із невимовним сумом в очах виконав наказ.

— Це те, про що я думаю?

— Дивлячись, про що ти думаєш... — Даріус кинув крижаний погляд на бліду шкіру дівчини.

— Де Паскаль?

— Яке тобі діло?

— Ти вб’єш його?

— Я подумаю, — Даріус підійшов до Ігоря впритул, і в його зіницях блиснула смертельна небезпека.

— Даріусе... початок твого кінця настав тоді, коли ти підняв руку на близького та на його кохання. Що б ти не задумав... Ліраш був кращим лідером. Ліраш ніколи б не... Г-ик!

Осиковий кілок пробив серце добряка. Вампіра. Кровопивці, який жодного разу в житті не смакував людської крові. Серце того, хто свято пам’ятав слова старого лідера, батька Кіри — Ліраша Веґнеса: «Наш рід програв війну людству. Щоб вижити в цьому жорстокому світі, ми мусимо розчинитися в натовпі, злитися з людським життям. А той, хто порушить інструкцію виживання — прирече своїх на вірну смерть».

Після цієї згадки Ігор більше ні про що не думав. Його поглинув морок, а полум’я крематорію стало останнім шансом на вічний спокій.

Даріус повернувся до маєтку, де його зустріли Луціус та Віктор. Вони дивилися на лідера осудливо, проте мовчали. Головний вампір ніс на плечі тіло Паскаля, відповідаючи підлеглим байдужим поглядом. Коли він підійшов впритул, то скинув ношу на руки Віктору, а Луціусу наказав негайно наповнити ванну кров’ю, щоб повернути «брата» до життя.

— Я буду в кабінеті. Зробіть, що я сказав, і приходьте, — кинув лідер. — Нам треба примиритися. Що б не сталося, ми не повинні ворогувати.

Вампіри пішли виконувати наказ, але в їхніх серцях уже проросли сумніви щодо компетентності Даріуса як лідера клану Монблад. Та сумніви гризли не лише їх. Опинившись у кабінеті, Даріус сперся на важкий дерев’яний стіл і дістав свій осиковий кілок. Він дивився на нього, не моргаючи:

«Що з тобою, Даріусе? Опануй себе! Ти — вождь. Ти все зробив правильно. Торік, перед «Корпоративом», ти чітко заявив про свою позицію: слухатимуть — житимуть як королі. Ослухаються — будуть покарані. От я і покарав. Батьку, чи правильно я чиню? Як же мені не вистачає твоїх порад...»

Син Кіра Монблада сховав зброю під плащ, але тривожні думки не зникали. Величезний порожній кабінет, здавалося, стискав його своїми стінами, не даючи вдихнути на повні груди.

«Але ж не вбивати, Даріусе! Хоча, з іншого боку — нехай знають, що буває з тими, хто йде проти мене, проти імператора! Тим паче я наказав повернути Паскаля. А Ігор... Нехай Ігор іде до пекла і передає вітання Лірашу».

Блідошкірий опанував себе. Він наповнив келих вином і підійшов до дзеркала: — За Монблад! — напружений язик за зубами нарешті розслабився, і Даріус розплився в самовдоволеній посмішці власному відображенню.

У той момент, коли Даріус роздивлявся обриси свого обличчя у дзеркалі, до кабінету увійшли його брати.

— Даріусе, ми все зробили, як ти просив, — пролунав голос Луціуса.

Лідер клану побачив у дзеркалі відображення лише двох вампірів і здивовано підняв брову: — Гм, — ковток вина важко пройшов по горлянці. — Тоді чому я не бачу Паскаля?

— Він усе нам розповів, — заговорив Віктор. — І додав, що не хоче тебе бачити. А потім...

— Що «потім»? — язик лідера знову напружився, притиснувшись до зубів.

— Нічого. Просто пішов.

— Куди?

— Не сказав.

— Добре. Я здогадуюся, куди він міг вирушити... А що з цього приводу думаєте ви?

Віктор зиркнув на того, хто стояв праворуч, а Луціус спантеличено почухав потилицю: — Ситуація неприємна, але ми пам’ятаємо твої слова... рік тому, там, за бенкетним столом, перед самісіньким «Корпоративом».

— А ти, Вікторе, чого дивишся на Луціуса?

— Та я...

— Що? — Даріус різко перебив писклявого здорованя. — Що «ти»?

— Я з тобою, брате.

— От і добре. А тепер ідіть, мені потрібно вирішити невідкладну справу.

Коли двоє чоловіків покинули кабінет, молодий лідер одним ковтком осушив келих. Він поставив його на стіл і важко сперся на стільницю.

— Ну що ж, Паскалю, — заговорив Даріус у порожнечу, — сподіваюся, ти не надумав накоїти дурниць.

Постоявши ще трохи в роздумах, молодий лідер клану Монблад вирушив до бару, яким керував Паскаль. Він не помилився: розбитий горем вампір сидів за столом порожнього закладу, міцно стискаючи в руці пляшку дорогого віскі. Зробивши кілька кроків у бік рудоволосого, Даріус помітив на підлозі інші пляшки, але ті вже були порожніми. Вино, джин, текіла... Що він тільки не заливав у себе. Від барної стійки розтікався цілий струмок, а на полицях виблискувало розбите скло. Під ногами Паскаля — бруд, а голова його безсило впала лобом на стіл; здавалося, він ось-ось сповзе на підлогу.

— Зачинено... — пробурмотів трьохсотрічний вампір, коли побачив біля свого стола ноги, взуті в чорні шкіряні чоботи.

Даріус присів поруч і обійняв його. Але щойно він заговорив, як Паскаль незграбно замахнувся і вдарив його. Лідер не відповів — просто відійшов від п’яного брата й попрямував до барної стійки. Хоч як сильно вбивця Надії любив вино, цього разу йому потрібен був ясний розум. Він плеснув собі у склянку «Резус томатний», а коли повернувся до столу, почув хропіння Паскаля, який так і не випустив віскі з рук.

Даріус не став його чіпати, вирішивши зачекати, поки алкогольна отрута залишить свідомість брата. Він дивувався силі цього напою: як звичайний спирт діє на тих, кому не потрібен сон, просто «вимикаючи» їхню свідомість. Лідер клану мимоволі згадав Клаудіо Вільгельма Сопрано — того самого винахідника, чий напій він зараз тримав у руці.