Глава 5. Не загоїться ніколи

Минула ніч обернулася божевіллям. Для більшості — смертельним, для двох — пристрасним.

Особняк у селі Убині більше нікого не прийме. Він згорів. Фальшиві документи та попіл надійно замили всі сліди. Паскаль із Надією потопали в ніжності одне одного. За триста років свого життя вампір ніколи не парив над землею, а з Надією злетів навіть вище — у самий космос. Проте з приходом світанку закоханий кровопивця змушений був вирушити до Києва. Вони не прощалися.

Дощ періщив непроглядною стіною. Важкі краплі з силою лупили у вікна. Даріус у задумі міряв кроками кабінет. Саме його зелені, холоднокровні очі провели Паскаля з Надією в ніч Убинської трагедії. Тепер кожен його крок по бордовому килиму віддавався в мозку лоскотом очікування.

Рев мотора Porsche розчинився в дощовому камуфляжі, стукіт металевих дверей також залишився непочутим. А за кілька хвилин рудоволосий вампір розчахнув двері кабінету лідера клану.

— Доброго ранку, Даріусе, — привітався Паскаль, струшуючи воду з волосся. Йому вистачило двадцяти секунд під зливою, щоб промокнути до нитки.

Лідер гордо стояв спиною до дверей, спостерігаючи, як краплі розбиваються об скло.

— Я втомився чекати на тебе. Мало не вмер від цікавості... — він повільно розвернувся до співрозмовника. — Ти пропустив учорашнє дивовижне шоу.

— Так, я знаю. Я…

— То де ж ти був? — не дав договорити лідер.

Даріус навмисно натягував струну напруги до межі, адже на власні очі бачив, як Паскаль покинув вечірку з дівчиною.

— Я нікого не попередив... — рудоволосий почав вигадувати на ходу. — Познайомився з дівчиною і відчув солодкий аромат її крові. Не зміг втриматися. Розумієш?..

На мить запала тиша. Даріус дивився в очі Паскалю — гостро, не приховуючи підозри. Він діяв відкрито, даючи опонентові зрозуміти: він щось знає.

— Ну... ти так і не пояснив, чому зник?

— Захотілося погратися з нею, як ситий гепард зі своєю здобиччю, — Паскаль відвів погляд. — Я погрався, а потім смакував її кров. Хотілося зробити це наодинці, без зайвої паніки.

— Брате, — молодший, але головний вампір підійшов впритул і поклав важку руку на плече старшому. — Ти можеш мені довіряти. А я хочу мати змогу довіряти тобі. Розумієш?

— Ти у чомусь мене підозрюєш? — тепер Паскаль дивився лідерові прямо в очі, відчайдушно наполягаючи на своїй брехні.

Даріус ліниво позіхнув, прибрав руку з його плеча і знову попрямував до вікна.

— Чи маю я для цього причину? Підозрювати тебе? Гадаю, що ні, — він повільно потирав долоні, спостерігаючи, як дощ поступово вщухає. — Просто цікаво... де тіло?

— Де-де? Приїхало разом зі мною, — Паскаль спокійно прикусив губу, витримуючи паузу.

Лідер клану Монблад різко розвернувся, наче вдаривши Паскаля оскаженілим поглядом: — Вона тут?! У тебе в машині?! — він зціпив зуби так, що почувся хрускіт.

— Ображаєш... я ж не дурень. Звісно, ні. Можеш не хвилюватися: від Надії навіть кісток не залишилося.

— Точно? — пальці Даріуса поступово розтиснулися, напруга в руках спала.

— Якщо не віриш мені — спитай в Ігоря.

Даріус удав, що повірив, і відпустив Паскаля. Проте сам уже вирішив: він негайно їде до крематорію.
                                                                          
Ігор був молодим вампіром — йому виповнилося всього лише двадцять вісім. Після загибелі Ліраша, за наказом Даріуса, він працював у крематорії. Його завданням було замітати найбрудніші сліди — тіла. Вихований, порядний і дивовижно людяний, як на кровопивцю. Невисокий на зріст, кругленький, наче кулька. Дехто з вампірів навіть жартував, що він не з їхнього роду. За часів Ліраша Ігор суворо дотримувався всіх правил і не зраджував їм досі. Людської крові він ніколи не куштував — вживав виключно свинячу. Як і Кіра, він ненавидів Даріуса за те, що той убив їхнього попереднього лідера і встановив свої порядки, але вдіяти з цим нічого не міг.
                                                                              
На зміну лютим морозам прийшла плюсова температура, проте цей «едем» швидко розчинили дощі. Холодні краплі нещадно били по обличчю, а північний вітер фарбував щоки в багрянець. Але Даріусу було байдуже на негоду: він ховався в затишному шкіряному салоні новенького Mercedes S600 1993 року випуску.

Недовіра. Підозра. Гірке відчуття того, що Паскаль приховує правду, розривали молодого лідера зсередини. Він бачив ту дівчину. Він розумів, що перед такою вродою важко встояти. Кожен червоний сигнал світлофора заливав йому очі люттю, а розум туманився клятими думками: «Невже він зрадив мої правила? Якщо це так — я розірву його плоть і спопелю його дух. Нехай пізнає він суть вічної темряви й ніколи не покине її царства».

Як на зло, крематорій розташовувався в Чабанах. Поки доїдеш — можна перебрати в голові геть усе, чим лідер клану Монблад і займався: «Даріусе, ти їдеш туди, де почуєш правду. Або-або. Не катуй себе. Мабуть, це негода так на мене впливає».

Чабани зустріли сухою погодою. Київ заливало, а в області — ні краплини. Крематорій оточував триметровий залізний паркан, пофарбований у сіре. Стара, занедбана будівля з оббитою червоною цеглою стояла на варті кладовища, що розкинулося неподалік. Своїм виглядом вона кричала, що їй дедалі важче тамувати біль, який бився у стіни, намагаючись розсіятися по світу.

Даріус зустрівся з Ігорем, і той підтвердив кожне слово Паскаля. Більше того, робітник крематорію навіть простягнув лідерові золотий браслет — як доказ того, що Надія більше ніколи не заговорить.

— Навіщо ти зберіг цю цяцьку? — скривився бос вампірів, гидливо розглядаючи прикрасу. — Це зайвий доказ, який може вийти боком нам усім.

— Розумію, але пан Паскаль просив залишити браслет на згадку про чарівну пані Надію. Видно було, що він не на жарт захопився дівчиною.

— Хм... Головне, що він впорався зі своєю слабкістю. Знищ браслет! — гаркнув Даріус.

— Але ж пан...

— Пан-шман! — перекривив його Даріус у своїй звичній манері. — Знищ! А з «паном» я сам розберуся.