Глава 4. Кохай як Паскаль

Субота. Ранні промені зігріли білі стіни особняка, а у Львові, хтось, давно вже не спить, а можливо й не спали зовсім. Думка про вечірку завадила сонливості та пішла на поступки бадьорості.  На небі жодної хмаринки, а у повітрі стоїть аромат свободи. Сьогодні Київ дихає. Сьогодні ніхто не помре. Принаймні від рук кровопивць. Принаймні у Києві.

Не всі члени клану їдуть до Львова, адже потрібно комусь слідкувати за виробництвом, клубами, барами. Бізнес не може стояти на місці, двісті тридцять чотири вампіри не можуть поїхати одночасно. Їдуть ті, хто проживає в особняку маєтку клану Монблад.

Mercedes-Benz T1. Три мікроавтобуси чекають на подвір’ї, а Паскаль дивиться на них через скло вікна своєї кімнати на другому поверсі. Усі ці дні йому свербить думка про викриття їхнього буття. Навіть ласкаві промені сонця, які змушують примружитися, але приємно зігрівають у прохолодний зимовий ранок, ні як не виправляють його пригнічений стан.

На подвір’ї вже метушня. Трьохсотрічний вампір відійшов від вікна й вмостився на крісло, що стояло навпроти великого телевізора, який висів на стіні віддзеркалюючи кімнату в темному екрані. Чоловік сперся спиною на бильцю, а на іншу закинув ноги й важко позіхнув. Аж раптом роздався стук у двері.

— Паскалю, усі готові, — почувся писклявий голос Віктора, який в минулому десятилітті був близьким Ліраша. — Тебе чекаємо. Ти там?

Паскаль чув його, але не відповідав. Навіть на це в нього не було настрою. Він думав, що мовчанка змусить піти здорованя у якого волосся пофарбоване в зелений та завжди зав’язане у хвіст, але Віктор не збирався йти. Навпаки, непроханий гість відчинив двері та увійшов у кімнату.

— Я до тебе кажу. Чого мовчиш?

— Скажи Даріусу, що я заберу свою тачку з автосервісу та приїду під вечір.

— Даріус не любить, коли ми розділяємося перед важливою справою, — він обійшов крісло й став спиною до вікна, щоб бачити очі Паскаля, — а ця справа більше ніж важлива — це традиція.

Рудоволосий мовчки дивився на нього, на язику стрибала лайка, а в голові крутилась думка: «Який же він бридкий. Б’юся об заклад, у власному клубі обробляє свідомість свою, бісів наркоша. Якщо не відчепиться, повириваю весь пірсинг». 

 У Віктора була проколота губа, ніс, брова. Пірсинг був в язику, а ще кільце в носі. Уся його фізіономія викликала нудоту у Паскаля. 

— Добре, я передам Даріусу твої слова, а там… — він рушив з місця, — самі розбирайтеся. — Двері гримнули. 

Вампір продовжував сидіти в кріслі й прислуховувався, як працюють мотори автомобілів на подвір’ї. За п’ять хвилин вони загуділи, а потім поступово стихли. Паскаль підійшов до вікна й окинув оком порожнє подвір’я. Стрілки на годиннику віщали початок дев’ятої, отже скоро й автосервіс відкриється. Він викликав таксі до станції метро. Хоча ранок суботній, але Києву — це нічого не каже й затори вже лежали на поверхні, а під землею справа інша. За двадцять хвилин він вже був у центрі міста. Хвилин на сорок, а то й годину швидше ніж автівкою. 

На дверях автосервісу не висів замок, тому вампір зайшов у середину де на нього вже чекав його автомобіль. З підсобного приміщення вийшли двоє найстарших вампірів, Максимус на прізвисько Блондин та його брат близнюк Григорій, або ж Брюнет.

Цим хлопцям було по п’ятсот років від народження. Чистокровні. У минулому люди Ліраша з клану Веґнес. Порядні. Не високі на зріст, але міцної статури. Насправді — вони руді, але з тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого почали фарбуватися. 

— Ну? — Вампіри потисли руки й Паскаль заходився навколо свого Porsche 911, тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року. — Як тут мій братик?

— Шепоче. Він же в тебе… рік від народження,  — Максимус всміхнувся. — Як ти й просив, колодки замінені. А ще гума нова, твоя була геть лиса.

— Бачу… — Паскаль відкрив двері свого автомобіля, але Григорій поклав руку на них й трохи прикрив. 

— Куди ти так поспішаєш? Пішли в підсобне, пригостимо тебе, — підморгнув Григорій.

— Не хочу пити, мені ще в дорогу, а стан і так пригнічений, — скривився власник автівки.

— Ходімо, я тобі не пропоную алкоголю, — настояв Брюнет й знову підморгнув.

Двері Porsche клацнули й вампіри рушили до підсобного приміщення. Великі трикутні спини, невисоких близнюків привертали увагу кожного та кожної. Як і зараз. Паскаль дивився йдучи за двома однаковими на зріст в однаковій слюсарній формі синього кольору й думав: «Які ж міцні хлопці. Якби вони не фарбували волосся, то важко було б сказати хто із них хто».

Там у приміщенні стояли два крісла й один стільчик. На стіні висів маленький чорно-білий телевізор, а на прямокутному дерев’яному столі стояв новенький комп’ютер навколо якого були розкидані різні інструменти й не великі деталі. В дальньому куті стояв не великий холодильник, який гучно шумів. Саме з цього холодильника Максимус дістав три прозорі пляшки з червоною рідиною. «Резус томатний» — унікальний коктейль, який змішують вампіри й тільки вони. 

***

Ще у вісімсот п’ятдесятих роках від Різдва Христового вампіри вели жорстоку війну з Орденом Люцифера, який утворився у п’ятому столітті нашої ери й поширив свій вплив малими загонами майже по всій Землі. Молодий, новостворений Орден не міг брати кровопивць кількістю, тому вони брали хитрістю й алкоголем. Розвідка мисливців доповідала де знаходяться їхні клани й там утворювались таверни. Мисливці з Ордену Люцифера ризикували продаючи добре вино у селах, тому що саме на ці села були набіги безсмертних, але люди знали на що йдуть. Солодке вино не аби як вабило кровопивць й вони напивалися втрачаючи пильність. А після цього вихід був за полювальниками, які тільки й чекали слушної миті.