Глава 4. Кохай як Паскаль

Субота. Ранні промені зігріли білі стіни особняка. У Львові хтось уже давно не спить, а можливо, і не лягав зовсім: передчуття вечірки витіснило сонливість, поступившись місцем бадьорості. На небі — жодної хмаринки, а в повітрі стоїть аромат свободи. Сьогодні Київ дихає. Сьогодні ніхто не помре. Принаймні від рук кровопивць. Принаймні у Києві.

До Львова вирушають не всі. Бізнес не може стояти на місці: хтось мусить наглядати за виробництвом, клубами та барами. Двісті тридцять чотири вампіри не можуть поїхати одночасно. Їдуть лише ті, хто мешкає безпосередньо в маєтку клану Монблад.

Три червоні мікроавтобуси Mercedes-Benz T1 завмерли на подвір’ї. Паскаль спостерігав за ними крізь скло своєї кімнати на другому поверсі. Усі ці дні його не полишала нав’язлива думка про викриття. Навіть ласкаві промені сонця, що змушували мружитися і приємно зігрівали в прохолодний зимовий ранок, не могли розвіяти його пригніченого стану.

На подвір’ї вже почалася метушня. Трьохсотрічний вампір відійшов від вікна і вмостився у крісло навпроти телевізора, чий темний екран віддзеркалював порожнечу кімнати. Паскаль сперся спиною на одне бильце, закинув ноги на інше і важко позіхнув. Аж раптом пролунав стук у двері.

— Паскалю, усі готові, — почувся писклявий голос Віктора. У минулому десятилітті той був наближеним до Ліраша. — Тебе чекаємо. Ти там?

Паскаль чув його, але не відповідав. Навіть на коротку репліку не було настрою. Він сподівався, що мовчання змусить піти цього здорованя з фарбованим у зелене волоссям, вічно зав’язаним у хвіст. Але Віктор не збирався здаватися. Навпаки — непроханий гість штовхнув двері й без дозволу увійшов до кімнати.

— Я до тебе звертаюся. Чого мовчиш?

— Передай Даріусу, що я заберу свою тачку з автосервісу і приїду під вечір.

— Даріус не любить, коли ми розділяємося перед важливою справою, — Віктор обійшов крісло і став спиною до вікна, аби бачити очі Паскаля. — А ця справа більше ніж важлива. Це — традиція.

Рудоволосий мовчки дивився на нього. На кінчику язика тремтіла лайка, а в голові крутилася думка: «Який же він бридкий. Б’юся об заклад, у власному клубі мізки собі зовсім затуманив, бісів наркоша. Якщо не відчепиться — повириваю весь пірсинг із м’ясом».

У Віктора була проколота губа, ніс, брова... Навіть у язику застряг метал, а з ніздрів звисало кільце. Уся його фізіономія викликала у Паскаля нудоту.

— Добре, я передам Даріусу твої слова, а там... — Віктор рушив до виходу, — самі розбирайтеся. Двері гучно гримнули.

Паскаль продовжував сидіти в кріслі, дослухаючись, як на подвір’ї прогріваються мотори. За п’ять хвилин вони загуділи дужче, а потім поступово стихли вдалині. Паскаль підійшов до вікна й окинув поглядом порожній двір. Стрілки годинника наближалися до дев’ятої — отже, скоро відкриється і автосервіс.

Він викликав таксі до станції метро. Хоча ранок був суботнім, Києву це ні про що не казало: затори вже щільно вкрили вулиці, а під землею справа йшла швидше. За двадцять хвилин він уже був у центрі міста — на добру годину раніше, ніж якби поїхав автівкою.

На дверях автосервісу замка не було, тож Паскаль безперешкодно зайшов усередину, де на нього вже чекав автомобіль. Із підсобного приміщення вийшли двоє найстарших вампірів: Максимус на прізвисько Блондин та його брат-близнюк Григорій, якого кликали Брюнетом.

Цим братам було вже по п’ятсот років. Чистокровні. У минулому — воїни Ліраша з клану Веґнес. Порядні, кремезні, хоч і не високі на зріст. Насправді вони обоє були рудими, але з вісімдесят дев’ятого почали фарбувати волосся, аби хоч якось відрізнятися.

— Ну? — вампіри міцно потисли руки, і Паскаль заходився оглядати свій Porsche 911 1992 року випуску. — Як тут мій «братик»?

— Шепоче! Він же в тебе зовсім юний — лише рік від народження, — Максимус усміхнувся. — Як ти й просив, колодки замінили. А ще поставили нову гуму, бо твоя була вже геть лиса.

— Бачу... — Паскаль потягнув за ручку дверей, але Григорій перехопив його руку і злегка прикрив дверцята.

— Куди ти так поспішаєш? Ходімо в підсобку, пригостимо тебе дечим, — підморгнув Брюнет.

— Не хочу пити. Мені ще в дорогу, та й стан і так пригнічений, — скривився власник автівки.

— Та йди вже, я тобі не алкоголь пропоную, — наполіг Брюнет і знову хитро підморгнув.

Двері Porsche клацнули. Паскаль рушив слідом за широкими трикутними спинами близнюків. Вони привертали увагу кожного, хто їх бачив: однакові на зріст, у однакових синіх слюсарних комбінезонах. Паскаль дивився їм у потилиці й думав: «Які ж міцні хлопці. Якби не фарба на волоссі, біс би їх розрізнив».

У підсобці стояли два крісла й один табурет. На стіні висів маленький чорно-білий телевізор, а на прямокутному дерев’яному столі височів новенький комп’ютер, оточений розкиданими інструментами та дрібними деталями. У кутку гучно гудів старий холодильник. Саме з нього Максимус дістав три прозорі пляшки з червоною рідиною. «Резус томатний» — унікальний коктейль, який вміли готувати лише вампіри.
                                                                   
Ще у вісімсот п’ятдесятих роках від Різдва Христового вампіри вели жорстоку війну з Орденом Люцифера. Ця організація, що виникла у п’ятому столітті, розгалузилася малими загонами майже по всьому світу. Молодий Орден не міг здолати кровопивць силою, тому мисливці вдалися до хитрощів та алкоголю. Розвідка вистежувала лігва кланів, і невдовзі поблизу відкривалися таверни. Мисливці ризикували, продаючи вишукане вино у селах, що були під загрозою набігів безсмертних, але люди знали, на що йдуть. Солодкий хміль нестримно вабив вампірів; вони напивалися, втрачаючи пильність, і саме тоді на сцену виходили полювання, які лише чекали слушної миті.

У ті темні часи в Європі жив найстаріший із роду блідих на ім’я Клаудіо Вільгельм Сопрано. Саме він винайшов «Резус томатний». Клаудіо суворо заборонив пияцтво, натомість забезпечивши рід напоєм, який вгамовував потяг до вина, даруючи ясність розуму та ситість.