Глава 3 Все для розваг

Київ 1993 рік. Виноробня Клану Монблад.

* * *

Зима. Засніжені вулиці Києва мовчать. Поліція мовчить. Кричать тільки душі зниклих безвісти, але їх ніхто не чує. Плач знедолених розноситься відлунням від столиці та по всій країні, але він, як примара. Дитя, до якого в сім’ї ніхто не прислуховується, не враховують його голосу. Здається, що рішення не знайти.

Більшість справ не розкриті. Більшість, схожі між собою. Поліція має теорії, припущення. Але усі ці теорії приводять їх у глухий кут. Мафія, Міжнародні наркокартелі. Торгівля людьми, як всередині країни, так і за її межі. Були навіть надприродні теорії, такі як духи, стародавні боги, які прийшли по душі людей поквитатися за те, що ті колись відійшли від своєї віри, від віри своїх предків та прийняли християнство. Хтось казав, що це Перун спопеляє блискавкою невірних. Дехто, мовляв, що Перун послав дочку свою Магуру й вона більше не дає води напитись, а топить у Дніпрі тих в кого найбільше гріха за душею. Діяльність клану Монблад посприяла створенню релігійних сект, які об’єднувались у невеликі й більші групи та закликали зрікатися християнства, бо Сварожич покарає усіх неслухів.

Цього року снігу багато, як і минулого, але ним не можливо насолоджуватися — він багряний

* * *

Будівля, де відбувалося виробництво вишуканого вина марки Монблад, розташовувалася в селі Софіївська Борщагівка недалеко від гаражного кооперативу. Там, по полімерній підлозі, поважною ходою ступали троє блідолицих кровопивць.

— Після останнього «Корпоративу» минув цілий рік, — мовив Даріус крокуючи по переду. 

— Брате, — втрутився Паскаль, ще один з тих вісімнадцяти й другий з найближчих, разом з Луціусом, — нам і так вистачає харчування. Не розумію, навіщо ризикувати? Ми самі собі створюємо проблеми. Рано чи пізно поліція вийде на наш слід. А де слідом нашим смердить, там утворюються мисливські загони. Це стандартна картина, повір мені, брате. 

— Не треба, будь ласка. Наші…

— Даріусе, ти лідер, тобі вирішувати, але я багато пройшов пліч-о-пліч з твоїм батьком, — по старшому вампіру було видно — він знає, що каже. Хоч вони й виглядали однаково на вік, але Паскалю було на триста років більше. — Де б не з’являвся наш кривавий слід… чуєш? Завжди!.. Туди приходили мисливці.

— Послухай, — лідер клану зупинився й розвернувся до чоловіків. Його погляд був так само холодним, як і його голос, — ти правий у тому, що вирішувати мені. Я тебе чую, але не хвилюйся. Юридично ми захищені. А фізично… — Він продовжив крокувати поміж діжок з вином. — Перша та друга світова забрали з собою останні згадки про наше існування.

Рудоволосий трьохсотрічний красень замовк вчепившись карими очима у підлогу. Йому було що сказати. Він міг спокійно вилити свою лють на Даріуса й вбити його, адже сили були не рівні. Перевага завжди на боці старшого вампіра. Але Паскаль розумний, мудрий. Він розумів, що не можна підіймати на лідера руку, якщо той не зрадив інтереси їхнього клану. Тому він стряхнув густим кучерявим волоссям, яке було на його голові, наче повітряна куля, й не став сперечатися.

Оминувши довгі коридори виробництва, вони дісталися крутих залізних сходів, що вели на другий поверх. 

Кабінет керівника. 

Звідти, крізь довжелезне скло відкривався вид на більшу частину виноробні. Там, за розкішним масивним столом сидів адміністратор та заповнював якісь папери. Він був вампіром з їхнього клану, але все ж таки покинув кабінет поступившись місцем Даріусу. Двоє вірних вмостилися на шкіряні канапи. Деякий час вони сиділи не проронивши ні звуку. Лідер клану роздивлявся документи, які заповнював адміністратор, на ім'я Владислав. Луціус роздивлявся картини писані маслом, що висіли на стінах ліворуч та праворуч, а Паскаль обмірковував все те, що робить їхній голова клану. Не у цю мить, а взагалі. Він розумів, що з таким керівництвом — вони не зможуть бути довго у тіні. Але його думки не потрапляли на язик. 

Тиша протрималася до того моменту, як Владислав приніс таріль з графином солодкого червоного вина й трьома келихами, а потім пішов зачинивши за собою двері.

— Луціусе, подивись на брата нашого. Якийсь він нервовий став, — лідер клану протер обличчя долонями й узявся за келих.

— Певен, що хвилюватися нема через що, — відповів середній з них й узяв обидві порції вина, що стояли на столі — одну собі, а іншу старшому.

— Не сумніваюся. Та все ж нехай відпочиває, а ти займешся запрошеннями на вечірку. Цього разу поїдемо до іншого міста. — Даріус увімкнув комп’ютер й почав бити пальцями по клавіатурі.

— До якого саме? — Не витримав мовчанки кровопивця, який був на сто років старший за лідера й двісті молодший від Паскаля.

— До Львова. Десь у передмісті знімеш особняк й запросиш туди усіх охочих. Тільки з вісімнадцяти років, щоб Паскаль був спокійнішим, — усміхнувся головний, — ну ти й сам знаєш, що з неповнолітніми будуть більші проблеми. 

— Так, я зрозумів. 

— Хоча… З двадцяти одного. Так буде краще. І не забудь вказати, щоб приходили з документами, — мовив Даріус й увімкнув ‘’Баффі’’ на відеомагнітофоні, що стояв в тумбі під телевізором. 

Паскаль та Луціус продовжували мовчки сидіти на канапі.

— Чого сидимо? Все, ви вільні. А!  цей… Владислав нехай зайде до мене.