Глава 3 Все для розваг

Київ. 1993 рік. Виноробня клану Монблад.
  
Зима. Засніжені вулиці Києва мовчать. Поліція мовчить. Кричать лише душі зниклих безвісти, але їхній крик не долітає ні до кого. Плач знедолених розноситься відлунням від столиці по всій країні, але він — мов примара. Мов дитя, до якого в сім’ї ніхто не прислухається, чийого голосу не помічають. Здається, рішення не існує.

Більшість справ не розкриті. Більшість — до болю схожі між собою. Слідство висуває теорії та припущення, але кожне з них веде у глухий кут. Мафія, міжнародні наркокартелі, торгівля людьми... Виникали навіть надприродні версії: подейкували про древніх богів, які прийшли поквитатися з людьми за те, що ті зреклися віри предків і прийняли християнство.

Хтось шепотів, ніби це Перун спопеляє блискавками грішників. Інші казали, що бог послав свою доньку Магуру, і вона більше не дає спраглим води, а натомість топить у Дніпрі тих, чия душа заважкая від гріхів. Діяльність клану Монблад стала родючим ґрунтом для релігійних сект. Вони плодилися, наче гриби, збираючись у групи та закликаючи зрікатися Христа, доки розгніваний Сварожич не покарав усіх неслухів.

Цього року снігу було так само багато, як і минулого. Але ним неможливо було насолоджуватися. Він був багряним.                           

Будівля, де виробляли вишукане вино марки «Монблад», розташовувалася в Софіївській Борщагівці, неподалік від гаражного кооперативу. По блискучій полімерній підлозі поважною ходою ступали троє блідолицих хижаків.

— Після останнього «Корпоративу» минув цілий рік, — кинув Даріус, крокуючи попереду.

— Брате, — втрутився Паскаль, один із тих вісімнадцяти вірних і найближчий соратник Даріуса разом із Луціусом. — Нам і так вистачає харчів. Не розумію, навіщо ризикувати? Ми самі створюємо собі проблеми. Рано чи пізно поліція вийде на наш слід. А там, де смердить нашим слідом, неминуче з’являються мисливські загони. Це стандартна картина, повір мені.

— Не треба, будь ласка. Наші...

— Даріусе, ти лідер, тобі вирішувати, — перебив його Паскаль. Попри те, що вони виглядали однолітками, Паскаль був старшим на триста років і бачив значно більше. — Я багато пройшов пліч-о-пліч із твоїм батьком. Де б не з’являвся наш кривавий слід... чуєш? Завжди! Туди приходили мисливці.

Лідер клану різко зупинився і розвернувся до супутників. Його погляд був таким же крижаним, як і голос.

— Ти правий лише в одному — вирішувати мені. Я тебе почув, але не хвилюйся. Юридично ми захищені. А фізично... — він продовжив шлях поміж дубових діжок. — Перша та Друга світові війни поховали разом із мільйонами жертв останні згадки про наше існування. Люди забули, ким ми є. Тепер ми для них — лише казка.

Рудоволосий трьохсотрічний красень замовк, вчепившись карими очима в підлогу. Йому було що сказати. Він міг би спокійно вилити свою лють на Даріуса і вбити його — сили були нерівними, адже перевага завжди на боці старшого вампіра. Але Паскаль був мудрим. Він розумів: не можна підіймати руку на лідера, доки той не зрадив інтересів клану. Він лише хитнув головою, і його густе кучеряве волосся, що обрамляло обличчя пишною хмарою, на мить прийшло в рух. Паскаль вирішив не сперечатися.

Оминувши довгі коридори виробництва, вони дісталися крутих залізних сходів, що вели на другий поверх.

Кабінет керівника.

Звідси крізь величезне панорамне скло відкривався вид на більшу частину виноробні. За розкішним масивним столом сидів адміністратор, заповнюючи папери. Побачивши лідера, він — також вампір їхнього роду — негайно звільнив місце. Двоє наближених вмостилися на шкіряні канапи.

Якийсь час у кабінеті панувала тиша. Даріус зосереджено вивчав документи, залишлені адміністратором на ім’я Владислав. Луціус розглядав картини, писані олією, що прикрашали стіни праворуч і ліворуч. А Паскаль... Паскаль продовжував зважувати кожен крок свого голови. Не лише зараз, а взагалі. Він відчував: із таким керівництвом вони не зможуть довго залишатися в тіні. Але ці думки так і не зірвалися з його язика.

Тиша тривала до тієї миті, поки Владислав не приніс тацю з графином густого червоного вина та трьома келихами. Залишивши частування, він мовчки вийшов, щільно зачинивши за собою двері.

— Луціусе, поглянь на брата нашого. Якийсь він став нервовий, — лідер клану протер обличчя долонями й узявся за келих.

— Певен, що хвилюватися немає причин, — відповів Луціус. Він підійшов до столу й забрав обидва келихи: один залишив собі, а інший простягнув Паскалю.

— Не сумніваюся. Та все ж нехай він відпочине, а ти займешся запрошеннями на цьогорічну вечірку. Цього разу поїдемо до іншого міста, — Даріус увімкнув комп’ютер і почав ритмічно стукати пальцями по клавіатурі.

— До якого саме? — не втримався Луціус.

Попри те, що він був на сто років старшим за лідера, субординацію він тримав бездоганно.

— До Львова. Знімеш особняк десь у передмісті й запросиш усіх охочих. Тільки суворо від вісімнадцяти років — щоб наш Паскаль був спокійнішим, — усміхнувся голова клану. — Ну, ти й сам знаєш: із неповнолітніми проблем не оберешся.

— Я зрозумів.

— Хоча... нехай буде з двадцяти одного. Так надійніше. І не забудь вказати, щоб обов’язково мали при собі документи, — мовив Даріус, вмикаючи касету з «Баффі» у відеомагнітофоні, що стояв у тумбі під телевізором.

Паскаль та Луціус продовжували мовчки сидіти на канапі, не ворушачись.

— Чого сидимо? Вільні. А, і ще... нехай Владислав зайде до мене.

Не зронивши ні слова, двоє вірних соратників вийшли з кабінету. Владислав невдовзі приніс Даріусові ще два графини солодкого вина, залишивши лідера наодинці з фільмом, над яким той постійно насміхався, проте вперто продовжував переглядати.

«Ох... солодке... аж голову паморочить. Зараз співати почну. Ні, Даріусе, тримай себе в руках. Ще й Паскаль цей... голос у нього прорізався... "пліч-о-пліч він", бісів син... ех. І як мені тепер відмити улюблену гру Андромеди?»