Глава 2. «Корпоратив»

Андромеда. Тендітна жінка з силою вампіра. Блондинка з очима кольору безхмарного неба у сонячний день. Холоднокровна, гостра на розум, із неслухняним каре, що лише підкреслювало її шалений норов. Вона кохала Даріуса більше за саме життя, а він був готовий спалити світ дотла заради її посмішки.

Похмурий лютневий ранок ще не встиг розігнати темряву, але в маєтку панувало піднесення. Дюжина вампірів за довгим столом жваво обговорювала майбутній бенкет. Даріус очолював стіл, на якому виблискували позолотою потрійні свічники. Язики полум’я гралися з вином у келихах — густим, рубіновим «Монбладом» власного виробництва. Їжі поки не було, але тарелі вже чекали на страви, що готували кухарі з їхнього ж роду. Усе це призначалося для «смертних» новачків, які сьогодні прийдуть на тютюновий завод у пошуках роботи.

Лідер клану підняв келих, і в залі запанувала тиша. — Сьогодні річниця, як ми скинули ярмо мого дядька Ліраша. Не заперечую: колись він став нашим рятівником. Але світ змінився, а він застиг у минулому. Я вбив його заради вас. Заради нашого клану і всього роду. Він був напівкровкою, тому легко тамував спрагу... Але ми — ні! Ми чистокровні! І такими залишимося назавжди. Запам’ятайте: я не терпітиму виродків серед нас. Кожен, хто ослухається і зважиться пов’язати життя з людиною... — він повільно обвів поглядом присутніх, — буде покараний. Але поки ви зберігаєте вірність — житимете як королі. Ура!

Залою прокотилися захоплені вигуки. Дзвенів кришталь, танцювало на ґнотах полум’я, а Даріус хижо всміхався, смакуючи владу на губах. Андромеда припала до його плеча, лагідно вкусила за мочку вуха і прошепотіла: — Ти мій імператор.

— Люблю, коли ти мене так називаєш.

— Знаю, тому й кажу, — Андромеда, чий погляд зараз нагадував хитрий примружик лисиці, грайливо потерлася спиною об груди коханого, заглядаючи йому в обличчя.

— Кажи вже, — Даріус ледь усміхнувся.

— Що саме ти хочеш почути?

— Я ж тебе знаю... не тягни. Кажи!

— Мур... — вона знову повисла на його плечах. — Скажи, коханий... ти подаруєш своєму вогнику веселощі?

— Видно, мого вогника в дитинстві не вчили, що з їжею гратися не можна? — прошепотів він, наблизившись до її губ так близько, що їхнє дихання змішалося.

— Ти ж знаєш, як я люблю полювання у нашому лісі, мій імператоре.

Їхні губи з'єдналися в палкому поцілунку.

— Для тебе — все, що завгодно, моя шалена дівчинко.

— Аррр... Капітане, стає гаряче, — вона глибоко вдихнула, намагаючись потягнути Даріуса за собою, але той м’яко, проте впевнено зупинив її. — Мій котик більше не хоче свою кицю?

— Не зараз, Андромедо. Справи не чекають.

Саме в цю мить у залі з’явилася Кіра. Вона щойно підвелася з ліжка — не тому, що спала, адже сон був для них зайвим, а тому, що більше не могла витримувати тиску власних думок. Усю ніч вона пролежала, вдивляючись у темряву і згадуючи батька. Жага помсти оселилася в її серці надійно і міцно, наче паразит, і вона знала: рано чи пізно цей будинок захлинеться кров’ю того, хто зруйнував її світ.

— Хто це тут у нас? — обраниця лідера лукаво всміхнулася, помітивши доньку Ліраша. — Та це ж наша «веганка» з роду Веґнес! Ха-ха-ха! — розсміялася Андромеда.

Вона не терпіла Кіру й ніколи не намагалася цього приховати. Це почуття було цілком взаємним.

— Дивись, не заляпай своєю отрутою свого «імператора», бридка зміюко, — мимохідь огризнулася донька напівкровки, не сповільнюючи кроку.

— Слідкуй за язиком, щоб я не заляпала тебе твоєю ж кров’ю! — крикнула Андромеда їй навздогін.

— Досить. Мені набридли ці чвари, — Даріус став між дівчатами, які завмерли, наче два готові до стрибка хижаки. — Кицю, я маю їхати у справах. Дивись тут, не надто бешкетуй без мене.

Він коротко поцілував Андромеду і хотів було наздогнати Кіру, щоб закінчити розмову, але та вже зникла за поворотом коридору.

Вампір вийшов у двір. Він неквапливо попрямував до автівки, оглядаючи власні володіння. Територія маєтку вражала масштабами: яскраво-зелена ковдра газону зараз була б вологою від автополиву, якби її не вкривав півметровий шар снігу, що іскрився під першими променями зимового сонця.

Червоний Mercedes-Benz T1 чекав за великим мармуровим фонтаном, у центрі якого височіли статуї двох левів. Скляні погляди хижаків, що завмерли на задніх лапах, тримали перед собою земну кулю. Щойно Даріус влаштувався на пасажирському сидінні, Луціус повідомив: бачив, як Кіра прожогом вибігла з дому, стрибнула за кермо свого авто і зникла за ворітьми, здіймаючи колесами снігові вихори.

Луціус був одним із тих вісімнадцяти воїнів, які колись прийшли до табору Ліраша, несучи на руках вмираючого Кіра. Молодий лідер клану Монблад завжди тримав біля себе цих двох вірних вампірів: вони служили його батькові, а тепер стали тінню сина.

Mercedes-Benz T1 того дня з’явився біля маєтку не випадково — він мав стати квитком в один кінець для претендентів на вакансії.

На тютюновому заводі все було налагоджено до дрібниць: вампіри працювали пліч-о-пліч зі смертними, не видаючи своєї природи. Крім поодиноких зникнень, траплялися і масові «зачистки» — по десять-п’ятнадцять душ за раз. Такі жнива влаштовували лише раз на рік, аби не переходити межу. Поліція хоч і не спала, проте десятки справ про зниклих безвісти так і залишалися припадати пилом у відділках по всьому місту, не маючи жодного шансу на розкриття.

Даріус навіть назву вигадав для цих заходів — «Корпоратив». Хоча старійшини попереджали, що такі масові акції несуть загрозу їхньому виду, він нікого не слухав. Лідер був надто впевнений у своїй схемі. Усі підприємства були зареєстровані на підставних власників, тож поліція мала лише розрізнені ниточки, які ніяк не зв'язувалися в один вузол. А якщо копи й намагалися хитрувати чи маневрувати поза законом, на захист Монбладів ставали юристи — ті ж самі вампіри, які десятиліттями вивчали право, аби створювати для роду непробивний юридичний щит.