Розділ 1. Монблад. Глава 1. А зараз сніг багряний

Київ. 1992 рік. Маєток клану Монблад. 

Яскраві промені сонця з легкістю проникли  крізь величезні вікна й залити теплом кабінет виконаний у готичному стилі: висока стеля — шість метрів від мармурової підлоги з якої виростали масивні колони мальовані загадковими створіннями. Ноги гостей ступали завжди м’яко та беззвучно по розкішному бордовому килиму, який розкинув свою пишноту на всю площу кабінету й ховався десь під дерев’яними шафами та сервантами, на поличках яких були сервізи, пляшки з різними напоями, книжки та старовинна зброя на будь-який смак. Стіни прикрашали  картини в масивних рамах, великі дзеркала в кованих оправах, а також ковані свічники. А по кутах розставлені скульптури на середньовічну тематику.

Снігу в цьому році випало по коліна, але погодні умови ніяк не впливали на розмову чоловіка, який сидів за дубовим столом в шкіряному кріслі й дівчини, що стояла навпроти. Він роздратовано перебирав пальцями по склянці з янтарним вмістом, а співрозмовниця була за причину його дратівливості. 

Даріус важко випустив повітря з легенів, а після наповнив кабінет  (який більше був схожий на королівську залу)  своїм високим тембром: — Коли ти нарешті зрозумієш? Усе, що я роблю — це для нашого роду. 

— Ти вбив мого батька, зайняв його місце й змінив назву нашого клану, — кричала дівчина, — це для роду?

— Він паплюжив честь вампірів змушуючи нас харчуватись кров’ю тварин. А назву я не змінив, а врятував справжнє ім’я. До речі, Кіро, це і твоє ім’я також.

— Ніколи! Чуєш? Ніколи не вважала, що я з Монбладів і не зміню своє рішення. Моє прізвище Веґнес. Як і чоловіка, що врятував тебе від переслідування й вірної смерті… Чоловіка, якого ти зрадив і підло вбив!

— Веґнес-Шмеґнес, — скривився Даріус. — Мене, ще ніхто, так не виводив із себе. Це прізвище хвойди з людського роду, яку пожалів мій дід, але не пожаліла моя бабця, коли дізналась, що вона народила Ліраша.

Тепер Кіра не змогла приховати підступної усмішки: — Ми обидва знаємо, що сталося з Гашною — твоєю бабцею, коли вона вбила Долорес та хотіла вбити мого батька… Твій дід не жалів, а кохав Долорес Веґнес й не пробачив навіть дружині… вампіру… 

— Досить, — гаркнув молодий лідер клану, — Хочеш, не хочеш, а наш клан тепер Монблад. Подивись, що я зробив… Нам не потрібно, як тим щурам постійно переховуватися. Виноробні, пивоварні, тютюновий завод. На мене працюють тисячі людей, а це… — він відкинувся у крісло й збавив тон до холоднокровного, який йому притаманний. — це інвестицій у майбутнє, наша їжа за якою не потрібно полювати. 

— Сміятися будемо разом, коли нас розкриють та прийдуть по наші душі. От тоді, власне я, буду сміятися з тебе… але водночас і плакатиму за тих братів і сестер, яким ти задурманив голови легким життям.

— Все! На моє ‘’А’’ в тебе завжди прихована ‘’Б’’. Я не хочу більше нічого слухати. Йди.
Головне не заважай мені робити свою справу, — кинув Даріус у слід, — я не подивлюсь на те, що ти моя кузина.

Коли Кіра гримнула масивними дверми, двометровий вампір з чорним кучерявим волоссям, одним ковтком осушив склянку віскі й підвівшись почав ходити у роздумах: «От якби мене батько бачив. Він би пишався мною. Я досяг таких висот, яких ніхто ще не досягав». — Лідер клану Монблад зупинився перед великим дзеркалом й почав себе роздивлятися. Насичено зелені очі кричали о його величі — «Чим не імператор»?

Даріус був безжальним, різким, але до своїх ставитися з повагою і справедливістю, адже вони його підтримали у годину зради.

Іскра дампіра, батька Кіри, Ліраша, більше ніколи не запалає. Осиковий кілок змусив його заплющити очі, а полум’я назавжди стерло можливість повернутися до світу живих.

Тепер Даріус Монблад несе відповідальність за долю клану. За вид, який можна було б найменувати Гомо Вампірус. Але для усього людства — це казки та легенди. І лиш одиниці пізнають істину, а після — зникають назавжди не лишаючи й сліду.