Розділ 1. Монблад. Глава 1. А зараз сніг багряний

Київ. 1992 рік. Маєток клану Монблад.

Яскраві промені сонця з легкістю пробивалися крізь високі вікна, але навіть вони здавалися безсилими перед похмурою величчю кабінету. Готичний стиль пригнічував: стеля губилася десь у шести метрах над мармуровою підлогою, а масивні колони, розписані химерними створіннями, нагадували застиглих вартових. Кроки гостей тут завжди тонули у важкому бордовому килимі, що вкривав усю залу, зникаючи під сервантами зі старовинною зброєю та книжками у потертих палітурках. Стіни, обтяжені дзеркалами у кованих оправах та потемнілими від часу картинами, наче стискали простір, попри його величезні розміри.

За вікнами лежали кучугури — снігу того року випало по коліна. Проте лютневий холод не міг зрівнятися з тією крижаною напругою, що панувала всередині.

Чоловік у шкіряному кріслі за дубовим столом роздратовано перебирав пальцями по склянці. Бурштинова рідина всередині ледь здригалася в такт його нетерпінню. Дівчина, що стояла навпроти, була причиною його люті, і повітря між ними, здавалося, можна було розрізати ножем.

Даріус важко видихнув, і його високий, владний тембр заповнив кабінет, який більше скидався на тронну залу: — Коли ти нарешті зрозумієш? Усе, що я роблю — це для нашого роду.

— Ти вбив мого батька, загарбав його місце і стер назву нашого клану! — голос дівчини зірвався на крик. — І ти смієш казати, що це для роду?

— Він паплюжив нашу честь, змушуючи нас харчуватися кров’ю худоби, наче ми пси, а не господарі життя, — Даріус холодно глянув на неї крізь скло склянки. — А назву я не змінив, я повернув нам справжнє ім’я. До речі, Кіро, це і твоє ім’я також.

— Ніколи! Чуєш? Ніколи я не визнаю себе однією з Монбладів! Моє прізвище — Веґнес. Як і чоловіка, що врятував тебе від вірної смерті. Того самого, якого ти зрадив і підло зарізав!

— Веґнес-шмеґнес — Даріус скривився, наче від зубного болю. — Це прізвище людської хвойди, яку пожалів мій дід. Але моя бабця не була такою милосердною, коли дізналася про народження Ліраша.

Тепер уже Кіра не змогла приховати уїдливої посмішки: — Ми обидва знаємо, що сталося з Гашною — твоєю бабцею. Вона вбила Долорес і занесла ніж над моїм батьком... але твій дід не просто «жалів», він кохав Долорес Веґнес. І він не пробачив цього навіть власній дружині-вампіру.

— Досить! — гаркнув Даріус, і від його крику дригнуло полум'я на свічниках. — Хочеш ти того чи ні, наш клан тепер — Монблад. Подивись навколо! Нам більше не треба ховатися по норах, як щурам. Виноробні, броварні, тютюнові заводи... На мене працюють тисячі смертних. А це, — він відкинувся у крісло, повернувши собі звичний крижаний тон, — це інвестиція у майбутнє. Наша їжа, за якою більше не треба полювати. Вона сама приходить до нас.

— Сміятися будемо разом, коли нас викриють і прийдуть за нашими душами. Тоді я посміюся над тобою... але плакатиму за тими братами й сестрами, чий розум ти затьмарив легким життям.

— Годі! На моє «А» у тебе завжди знайдеться «Б». Я не бажаю більше слухати. Йди.

Кіра розвернулася, щоб вийти, але в спину їй полетіли важкі, наче каміння, слова: — Головне — не заважай мені. Інакше я забуду, що ти моя кузина.

Коли за Кірою гримнули масивні двері, двометровий вампір одним ковтком осушив склянку віскі. Він підвівся і почав міряти кабінет кроками, занурений у роздуми: «Якби ж батько мене бачив... Він би пишався. Я досяг висот, про які ніхто раніше не наважувався навіть мріяти».

Лідер клану Монблад зупинився перед високим дзеркалом, вдивляючись у власне відображення. Насичено-зелені очі, здавалося, палали від усвідомлення власної могутності. «Чим не імператор?» — промайнуло в голові.

Даріус був безжальним і різким, проте до своїх завжди ставився з повагою та суворою справедливістю — вони підтримали його в годину зради, і він цього не забув.

Іскра дампіра Ліраша, батька Кіри, згасла назавжди. Осиковий кілок змусив його заплющити очі, а полум’я остаточно обірвало шлях до світу живих. Тепер лише Даріус Монблад ніс відповідальність за долю цілого виду, який можна було б назвати Homo Vampirus.

Для людства вони залишалися казками. І лише деяким не пощастило пізнати істину й вони зникали назавжди, не лишаючи по собі навіть тіні.