Пролог. Яка вона — історія?

Гомо сапієнс. Людина розумна. Сучасна людина. Історія нашого існування, яка підтверджена наукою, налічує триста тисяч років. Триста тисячоліть ми боремося за місце під сонцем, перемагаючи бурі, землетруси, повені, льодовикові періоди, посухи що спричиняють голод; неандертальців із роду Гомо ми витіснили, а декого асимілювали. Вони жили задовго до людини розумної, їхня історія налічує, приблизно чотириста тисячоліть. Та невже це єдині види? Ні! Рід Гомо охоплює майже три мільйони років існування. Але є й інші. Ті, про кого вже забули. Ті, хто ховається в казках. Відбитком на пам'яті людини.

Вампіри. Кровопивці. Їхній рід, їхнє існування — вкрите товстим шаром непроглядного туману. Точно відомо, що вони вийшли з північних земель, які вкриті снігами, тоді, як людина вийшла з Африки — теплого континенту. Дві протилежності, які дуже схожі між собою за виглядом, амбіціями й почуттями: Кохання, ненависть, печаль, радість і багато-багато іншого є в обох видах. Але вампірам не потрібна їжа, яку споживають люди, у їхній раціон входить кров: червона, тепла, сповнена поживними речовинами, які потрібні їм для підтримки безсмертного буття. Сон не для них. Смерть не бачить кровопивців, якщо не відтяти їм голову. Осиковий кілок у серце допоможе женцю віднайти та пожати іскру життя. Але якщо полум'я не поглине їхнє тіло, то вони повертаються і знаходять свого ката, а тоді стережися.

Перші легенди почали з'являтися у Стародавньому Єгипті, за дві з половиною тисячі років до нашої ери. А пік їхньої діяльності на Землі почався у п'ятому столітті нашої ери. Саме тоді людство почало боротися з ними.

Вампіри розмножуються, так само як і люди, і це найповажніший та найчистіший спосіб, але не єдиний. Ще один  — це напоїти людину своєю кров'ю, але тоді такий вид вважають бруднокровками, і більшість чистокровних вампірів зневажають їх. І третій вид — дампіри — напівкровки від народження. Вони з'являються від любові людини та вампіра, але дуже-дуже рідко.

Постійні переслідування виснажили сили кровопивців і до тисяча сімсот одинадцятого року їх залишилося занадто мало. Останні проживали на території України. Два клани. Два лідери. Два брати по батьківській лінії. Один бунтар — войовничий чистокровний, на ім'я Кір з Клану Монблад. Другий — напівкровка. Дампір. Ім'я його Ліраш. Клан Веґнес. Вампір завжди був ідейним, він хотів, щоб його рід мав свій куточок, але куди б вони не пішли, їх переслідували й намагались знищити, адже люди зникали, наче вівці без пастуха.

Ліраш тримав свій клан в суворій дисципліні. Вони харчувались виключно кров’ю тварин, тому жили спокійно в гірському лісі Карпат.

Одного прохолодного ранку до табору дампіра прибігло вісімнадцять осіб з Клану Монблад. Вони несли на руках душу, що вже згасала, (якщо можна так сказати) брата напівкровки та маленького хлопчика років п’яти — син Кіра, на ім’я Даріус.

Присмертний Кір благав Ліраша і попросив прийняти залишки своїх людей і сина свого до клану його. Дампір почув брата, якого зсередини труїв срібний наконечник стріли; вперше за всю історію люди використали срібло проти свого ворога, і це був вірний шлях.

Почувши гавкіт собак, що йшли по сліду та вже були біля підніжжя гір, лідер Клану Веґнес прийняв рішення: знайти новий притулок для залишків їхнього виду. Довго вони блукали по землях, які роздирали війни. Майже ніколи не вступаючи у людські чвари, вони переховувались у безпечних місцях. Коли скінчилася друга світова війна, то Ліраш прийняв рішення змішатися з людським родом, але не сімейними союзами, а способом життя: праця, офіційні відпустки та навіть школи. 

Після двадцяти п'яти років вампіри більше не старіли. Тому, їм приходилося постійно змінювати українські міста, імена й документи — з цим складностей в них не було, адже за багато століть життя свого, вони пристосувалися до будь-яких перешкод, що стояли на шляху їхнього скритого існування.