Пролог. Яка вона — історія?

Homo Sapiens. Людина розумна. Сучасна. Наша історія, підтверджена сухою наукою, налічує триста тисяч років. Три тисячі століть ми виборюємо місце під сонцем, долаючи шторми, землетруси, льодовикові періоди та голодні посухи. Ми витіснили неандертальців — когось знищили, когось асимілювали. Та невже рід Homo обмежений лише нами? Ні. Історія роду тягнеться мільйони років, і в її тіні ховаються ті, про кого людство воліло б забути. Ті, хто став відбитком у пам'яті, казки про яких передають пошепки.

Вампіри. Кровопивці. Їхнє минуле вкрите шаром непроглядного туману. Поки людина виходила з пекучої Африки, вони з’явилися з північних земель, де панують вічні сніги. Дві протилежності, схожі за амбіціями та почуттями: любов, ненависть, відчай і радість пульсують у них так само, як і в нас. Але їм не потрібна людська їжа. Їхній раціон — кров: гаряча, густа, сповнена сили, необхідної для підтримки безсмертного буття. Сон — не для них. Смерть не бачить кровопивців, поки голову не відсічено від плечей. Лише осиковий кілок у серце дозволяє Женцеві відшукати їхню іскру життя. Але стережися: якщо полум'я не поглине тіло, вони повернуться, щоб знайти свого ката.

Перші легенди про них народилися в Стародавньому Єгипті, а пік їхньої могутності припав на п'яте століття нашої ери — саме тоді людство почало велику війну за виживання.

Вампіри розмножуються, як люди — це найчистіший спосіб, доступний лише обраним. Інший шлях — напоїти смертного своєю кров’ю, але таких новостворених зневажливо кличуть бруднокровками. І є третій вид — дампіри. Напівкровки від народження. Рідкісний плід любові людини та вампіра.

До 1711 року нескінченні переслідування майже стерли їх із лиця землі. Останні з роду знайшли притулок на землях України. Два клани. Два лідери. Два брати за батьком. Чистокровний бунтар Кір із клану Монблад та дампір Ліраш із клану Веґнес. Кір мріяв про власний куточок для свого виду, але куди б вони не йшли, за ними тягнувся кривавий слід зниклих людей.

Ліраш тримав свій клан у залізній дисципліні. Вони живилися лише кров’ю тварин, намагаючись розчинитися в карпатських лісах. Проте одного прохолодного ранку спокій закінчився. До табору Веґнес прийшли вісімнадцятеро вцілілих із клану Монблад. Вони несли на руках згасаючу душу свого лідера та його маленького сина — п’ятирічного Даріуса.

Помираючи, Кір благав брата прийняти залишки його людей. Його тіло зсередини випалювала отрута: вперше в історії люди використали проти ворога срібні наконечники стріл.

Лідер клану Веґнес погодився. Коли гавкіт гончаків уже лунав біля підніжжя гір, Ліраш прийняв рішення — вести свій народ далі.

Десятиліттями вони блукали землями, що роздиралися війнами, ховаючись у затінку людських чвар. Після Другої світової Ліраш наказав змішатися з натовпом. Праця, офіційні відпустки, школи — вони приміряли людське життя, як маскарадний костюм.

Після двадцяти п'яти років їхні тіла припиняли старіти. Тому кожні кілька років їм доводилося змінювати міста, імена та документи. За багато сторіч вони навчилися ідеально пристосовуватися до будь-яких перешкод, що стояли на шляху їхнього прихованого, багряного існування.