Джон

Джон

— Проривайся крізь трафік! Збільшуй темп!

— Ви впевнені?! У мене майже немає зчеплення! Це може закінчитися погано!

— Нам потрібні ці очки! Проривайся! ПРОРИВАЙСЯ!

— Машина взагалі не тримає трасу! Я зараз розіб'юся.

— ПРОРИВАЙСЯ! ПРОРИВАЙСЯ! ПРОКИДАЙСЯ!..

Звук ревучого двигуна раптово глухо тріснув і розсипався на шум машин за вікном. Сухий наказ з радіоефіру перетворився на м'який, знайомий голос.

— ...Прокидайся! Джон, ну ж бо, прокидайся, тобі знову наснився кошмар.

Скрип та вереск шин почали тонути в невидимій димці сонного марева, на заміну їм прийшов її голос — огортаючий та ніжний. Він заспокоював, наче колискова. Разом із цим шепотінням зник божевільний тиск та важкий пекельний жар кабіни, а на заміну прийшов її знайомий рідний запах, який давав відчуття безпеки поза треком.

— ...Прокидайся, — тихий шепіт торкнувся самого вуха, коли вона знову притулилася вустами до моєї щоки. — Ну ж бо, прокидайся, це просто сон.

Вона дихала мені в щоку, торкаючись губами моєї шкіри, і цей дотик повертав мене з того світу швидше, ніж будь-які медики на треку. Я повільно розплющив очі, ранкове сіре світло наповнювало кімнату, за вікном зустрічав похмурий січневий Лондон. Потроху проступили знайомі контури готельного номера The Savoy. Цей номер не був схожий на звичайнісінькі люксові номери, це був справжній маркетинговий хід.

Колаборація готелю та Kingsley Racing мала стати головною інтригою цього дня, звичайно, разом із презентацією до старту сезону. Я підвівся на ліжку, і моя голова торкнулась шкіряного узголів’я, яке прикрашала акуратна біла вишивка з емблемою Kingsley, а на протилежній стіні, поруч із величезним панорамним вікном, стояв кастомний гоночний симулятор: чорний вуглепластиковий монокок, оздоблений глянцевими смарагдовими смугами, із логотипами готелю на бічних понтонах. В цьому номері все кричало дорогою розкішшю та помпезністю: фотографії на стінах мого діда, фірмові логотипи команди. Номер був створений для справжніх фанатів.

Мій батько був по-справжньому геніальним бізнесменом. Чарльз Кінгслі завжди знав, що перегони Redline 1 — це давно вже не просто швидкість, це шоу, глядачі якого прагнуть доторкнутися до божевільного розкішного життя. Продати фанату чи багатому інвестору можливість прокинутися в номері, витриманому в фірмових чорно-смарагдових кольорах нашої команди, — це був ідеальний хід. Тому він відмовився від автомобільного керма, зате отримав інше кермо — мультимільйонної машини, корпорації, яка рухалася з не меншою швидкістю, ніж болід на трасі.

— Я замовила в номер вівсянку, вибач, не дочекалась, поки ти прокинешся і обереш щось.

— Все нормально, дякую тобі, Каро.

Знову ця вівсянка — одна згадка про неї відбивала будь-яке бажання їсти. Люди збоку думали, що бути пілотом Redline 1 — це жити в розкоші, їсти в мішленівських ресторанах і пити дороговартісне шампанське. Вони й поняття не мали про наш суворий раціон. Кожен грам під суворим контролем нутриціологів! Жодного цукру, жодного фастфуду, ніякої випічки, кави чи солодощів — усе це під суворою забороною. Лише повільні вуглеводи, нежирне білкове м'ясо, відварні овочі та нескінченні літри води з електролітами, щоб тримати ваговий ліміт і серцевий ритм під час пекельних перевантажень у боліді.

— Любий, тобі знову наснився кошмар?

Незліченна кількість жахів мучила мене майже кожну ніч. Усі вони були різні й усі залишали по собі відчуття тривоги, але найгіршим був той, який повторювався знову і знову. У ньому я був на трасі: лив дощ, трек був мокрий, тому одна похибка могла б призвести до катастрофічних наслідків. Залишалися лічені кола до завершення гонки, а я вів запеклу боротьбу з Шоном Фірлі. Перемога була на відстані витягнутої руки, вона вже пекла в долонях.

І саме в цей момент мій інженер по радіо видає:

— BOX, BOX, BOX.

Це була катастрофа. Примусова капітуляція. Уві сні я намагався ігнорувати наказ, натискав на газ, але болід проти моєї волі сам повертав на піт-лейн, забираючи в мене шанс на боротьбу.

Я прокидався з відчуттям, ніби в мене відібрали повітря. Серце гупало об ребра, як скажений поршень, а в роті залишався гіркий присмак поразки. Відчуття повної безпорадності в'їдалося прям під шкіру — усвідомлення, що навіть за кермом боліда на швидкості триста кілометрів на годину моє життя й мої перемоги належать не мені, а команді, батькові та їхнім бізнес-розрахункам.

— Ні, все в порядку, Каро. — Я спробував натягнути посмішку, але, здається, вона не повірила. Я не хотів засмучувати її, бо знав, як сильно вона переживає за неї — до того ж на неї чекав контракт з агенцією, і зараз вона і так вся була на нервах.

Вона зітхнула й потягнулася до телефону, який уже вдруге завібрував на приліжковій тумбі.

Кара поправила шовкове пасмо волосся, що спадало на плече, і, навіть не глянувши мені в очі, легко прощебетала:

— Ну добре. Знаєш, мені вчора ввечері телефонував мій агент! Уявляєш, вони майже погодили умови! Якщо все піде за планом, я стану новим обличчям лінійки haute couture для «Saint Laurent» на наступний сезон. Це просто божевільний рівень, Джоне! Всі лондонські борди будуть моїми!

Вона продовжувала щось захоплено розповідати про зйомки в Парижі, про високі гонорари, про червоні доріжки, щільний графік, якісь нові колекції, а її голос витав десь під високою стелею нашого розкішного номера.

Я дивився на неї й відчував, як усередині зростає холодна, глуха порожнеча. Вона запитала про сон лише для галочки. Для формальності. У цю долю секунди я чітко усвідомив: якби я зараз зізнався, що цей кошмар повільно розриває мене зсередини, якби я розповів про божевільний тиск батька чи про те, як мене нудить від цієї вівсянки й постійного контролю, — Кара б нічого не змінила у своїй відповіді. Вона б видала таку саму відпрацьовану фразочку, погладила б по плечу й одразу повернулася до розмов про свій контракт.