Глава 6

Глава 6

У кишені штанів раптом коротко завібрував телефон. Я дістала його, сподіваючись побачити сухе робоче сповіщення, але на екрані висвітилося повідомлення від Адама.

Адам: «Я бачив тебе, ведмежатко. Ледь втримався, щоб не схопити тебе в обійми! Скажи, що ти пишаєшся моєю витримкою!»

Знову вібрація.

Адам: «P.S. Тільки не дивись зараз у бік VIP-зони, а то Марго помітить, як ти мені усміхаєшся, і в неї трісне келих.»

Я швидко набрала повідомлення:

Джуді: «Ми чудово тримаємось, ми команда!»

Адам: «Я не жартував, коли говорив про білизну: я без неї, тож сьогодні вечеря за твій рахунок!»

Щоки миттєво обпекло жаром. Я швидко сховала телефон назад у кишеню, сподіваючись, що в тьмяному світлі софітів ніхто не помітить мого рум'янцю. Я мимоволі усміхнулася — цей хлопчисько був просто невиправний! Навіть стоячи на сцені під прицілом сотні камер, перед мільйонною аудиторією та найсуворішими босами світового автоспорту, він примудрявся залишатися таким провокаційним і безтурботним.

Я побачила, як до нього підійшов Джон Кінгслі.

На відміну від Адама, Джон рухався повільно й карбував кожен крок, наче вимірював дистанцію. У його постаті відчувалася важка, монолітна авторитетність.

Зараз я спостерігала, як Джон щось тихо й сухо сказав Адаму, навіть не глянувши йому в очі. Усмішка на обличчі Адама на мить згасла, а плечі ледь помітно напружилися.

Я згадала всі нічні розмови, коли Адам, втомлений після виснажливих симуляторів та важких тестів, ділився зі мною залаштунками команди. Він намагався мене захистити від сутичок, які відбувалися в команді, але я чула це в його голосі: роздратування, тиск і перманентне відчуття, що Джон дивиться на нього як на тимчасову перешкоду.

Мій палець на кнопці затвора камери стиснувся сам собою. Я швидко перекинула знімок собі на смартфон і видалила метадані цього знімка. Всередині все закипіло від захисного інстинкту. Мені захотілося підійти й особисто висловити цьому «крижаному королю» все, що я про нього думаю. Джон Кінгслі вважав себе недоторканним титаном цієї серії, але для мене він був лише людиною, яка отруює життя моєму Адаму. І я поклялася собі, що під час майбутнього брифінгу зроблю все, щоб його пафосний, бездоганний фасад дав тріщину.

— Сінклер!

Я завмерла. От саме так, мабуть, завмирають люди, коли чують за спиною клацання запобіжника. Всередині все захололо, а серце болісно пропустило удар. Я знала, що нічим хорошим це закінчитися не може.

Нік стояв, нависаючи наді мною, і, наскільки я могла судити з його обличчя, був не надто задоволений. Його погляд уперся в камеру, яку я тримала в руках, і брова вигнулася в німому запитанні.

— Я, здається, сказав «останні ряди».

— Технічно я була там, — я трохи стенула плечима, але продовжила: — двадцять хвилин тому.

Нік важко видихнув. Я бачила, як він втомився і що хтось уже добряче попсував йому нерви, тому сил сперечатися ще й зі мною він не мав.

— За пів години починається брифінг.

— Я знаю.

— Звісно, ти знаєш, — сухо відказав він. — Тому випереджаю твоє наступне запитання і відповідь на нього: ні.

— Я ще нічого не запитала! — обурилася я. Це був просто якийсь абсурд.

— А я вже відповів.

— Ніку, я можу просто послухати...

— Віднеси це Марго до пресзали і можеш їхати додому. Не залишаєшся всередині. Не ставиш запитань. Не дихаєш у напрямку Кінгслі. Зможеш? — він потер перенісся і простягнув  мені сумку.

Я розумію, що сперечатися немає сенсу, мовчки киваю й забираю сумку. Нік розвертається на пʼятах і крокує геть, залишивши мене саму посеред зали із сумкою Марго. Я провела його поглядом, поки він не зник у натовпі.

Отже, додому. Чудово. Я міцніше стиснула ручки сумки. Плану в мене не було — поки що.

Я рушила залою до вузького коридору, дорогою перебираючи варіанти один за одним й відкидаючи їх швидше, ніж встигала нормально сформулювати. Украсти чужу акредитацію — кримінал, на це піти я не могла. Прикинутися працівницею Kingsley — дурість. Сховатися в сумці Марго — фізично неможливо. От якби зараз десь була пляшечка «Випий мене», як в Аліси, я б зменшилася до крихітних розмірів, і проблема вирішилася б сама собою. Але я не в казці, і я не Аліса. До дверей пресзали я дісталася, так і не «народивши» жодного плану, який би не закінчувався моїм звільненням або втручанням служби безпеки.

Біля входу стояли двоє охоронців такого розміру, що я одразу уявила той самий крайній варіант: як вони хапають мене під руки й викидають на вулицю. Поряд із ними стояла Марго й щось невимушено говорила одному з чоловіків.

— О, Джуді, робота курʼєром тобі пасує навіть більше, ніж прибиральницею, — Марго пирхнула, задоволена своєю дотепністю.

— Мене з дитинства вчили допомагати тим, кому в житті пощастило менше.

— Тоді почни з себе. Судячи з планів на вечір, ти сьогодні найнужденніша. А в мене в планах — бездоганно провести сесію й отримати гарячий ексклюзив, — вихопивши сумку, вона розвернулася й попрямувала до зали, щоб зайняти місце.

Охоронці миттєво зімкнули плечі просто перед моїм носом.

«Не залишаєшся всередині», — лунав у голові втомлений голос Ніка.

«Ну-ну», — відповіло моє внутрішнє «я».

Поразка? Тільки не сьогодні.

Я озирнулася довкола в пошуках хоч якогось шансу. Сусідні двері службово-технічного блоку відчинилися, і звідти вибіг ошелешений стажер кейтерингу. Він штовхав перед собою масивну, наче триповерховий будинок, декоративну вежу-піраміду, повністю викладену з кришталевих келихів для VIP-гостей. Вежа загрозливо похитувалася, а сам хлопець був блідий як полотно й ледь не плакав від напруги.

За ним ішов робітник із величезною, на повний зріст, картонною фігурою Джона Кінгслі в гоночному комбінезоні — фотозону якраз оновлювали.

У моїй голові миттєво народився план. Безглуздий? Абсолютно. Але часу вагатися не було.