Глава 4

Глава 4

Мені точно гаплик, я вибігла з кавʼярні, збивши чоловіка, який намагався потрапити всередину.

— Перепрошую! — бурмочучи собі під ніс, не зупиняючись, пронеслась далі. Мої думки сплутались, відчай підступав до горла, адже мені бракувало часу, я надто часто занурюсь в роздуми і втрачаю відчуття реальності. На годиннику 12:20, мені потрібно бути о 13:00 в Kingsley Technology Centre, зараз всі мої плани йшли коту під хвіст. Задача стояла переді мною неможлива: час пік, злива, ще й відстань чимала. Готова просто зараз повірити в існування вищої сили, аби тільки опинитися в зазначеному місці вчасно.

Я вже бачу цю вдоволену посмішку на фізіономії Марго, яка розпливається в кабінеті Ніка, і як вона своїм огидно високим голосом муркоче йому про мій факап. Ненавиджу цю суку. Не можу їй цього подарувати, опинившись на мокрій дощовій лондонській вулиці, я стрибаю в перший-ліпший чорний кеб, який стоїть на світлофорі, і ловлю обурений погляд водія. Я просто вдерлась в його простір, але іншого варіанта не могло бути.

— Леді, а що, десь поруч зграя вовків?! — на мене дивився сивий водій, який явно був налаштований сьогодні показати весь свій екстраординарний гумор.

— Kingsley Technology Centre! Будь ласка! — видихнула я, нервовими пальцями намагаючись пристебнути той довбаний пасок безпеки. — Я заплачу подвійно... ні, потрійно! Тільки довезіть мене туди за двадцять хвилин!

— Дівчино, куди поспішати? На той світ завжди встигнемо, там черг немає!

Мені захотілось сказати щось різке, але я з неабияким зусиллям стримала в собі цей порив. Я вже зрозуміла: з такими персонажами краще сидіти мовчки, бо тільки зачепи — і цей стендап ніколи не закінчиться.

Водій простежив, що я нічого не відповіла, зневажливо пирхнув і повільно перевів погляд від мене на світлофор, де нарешті спалахнуло жовте.

— Двадцять хвилин до Кінгслі? Міс, ви точно не з цієї планети. Зараз вулиці вогкі, як дно Темзи. Якщо будете квапити мене, то поїздка завершиться не в Kingsley Racing, а в найближчому ліхтарному стовпі.

— Будь ласка, у мене вирішується доля! — я вже просто не могла терпіти ці репліки, відчуваючи, як до горла підступив ком.

Кеб повільно проїжджав вузькі вулиці Long Acre, і до необхідного пункту призначення залишалось 20 хвилин, я ніяк не потрапляла в таймінг, надто повільно їхав цей старий дідуган. А тепер на моєму обличчі був справжній жах, я побачила що  біля перехрестя Endell Street шлях перегородили помаранчеві щити — весь квартал далі розкопали ремонтники.

Водій лайнувся під ніс і повернув кермо на Short's Gardens. Там машина одразу уткнулася у затор з інших авто, що намагалися об'їхати ремонт.

Часу було обмаль, і залишатись в машині — це добровільно підписати собі смертний вирок. Я вискочила з машини, кинувши водієві зімʼяті 40 фунтів, про себе подумавши, що це найбезглуздіше витрачені сорок фунтів у моєму житті. Вони ні краплі мене не врятували, а мерцю паперові бумажки в кишені навряд чи знадобляться.

— Чорт, чорт, чорт! — виривалося з моїх вуст разом із густими клубами пари.

До Kingsley Technology Centre залишалося пробігти буквально трохи, але для людини в штанах-палацо це здавалося справжнім марафоном на виживання. Сумка з ноутбуком та диктофоном важко била по ребрах при кожному кроці. Ноги вже хлюпали у воді. Як могло таке статись, з самого ранку все пішло не за тим сценарієм, ще й те нічне жахіття... Мені здавалось, що все навколо зараз грає проти мене: і ця погода, і Нік разом з Марго.

«Ти не вилетиш. Ти не даси їй цього приводу!» — лунав у голові мій власний, майже божевільний голос. Коли попереду нарешті виринули монументальні, дзеркальні, блискучі скляні фасади Kingsley Technology Centre, я вже майже не відчувала власних ніг.

Будівля не виглядала як звичайний офіс — це був справжній храм швидкості, де минуле й майбутнє злилися в єдине ціле. У самому центрі велично піднімалася масивна, старовинна арка з темного різьбленого каменю — спадщина класичної лондонської архітектури з викарбуваним вензелем «KR» у круглому барельєфі. Вона здавалася непорушною фортецею, яка витримала випробування часом. Але цю історичну арку огинав гігантський, футуристичний куб із темного скла. Величезні панорамні фасади відбивали похмуре січневе небо, створюючи ілюзію, ніби будівля вбирає в себе все світло вчорашнього й сьогоднішнього Лондона. Над величним кам'яним порталом виблискували золоті літери з підсвічуванням: KINGSLEY RACING, а трохи нижче — напис: KINGSLEY TECHNOLOGY CENTRE • GLOBAL HEADQUARTERS. Увесь цей ансамбль випромінював колосальні гроші, владу та десятиліття домінації в автоспорті. Поруч із цією спорудою звичайні лондонські фасади та червоні двоповерхові автобуси здавалися лише дрібними декораціями.

Трохи далі від головного входу стояла витончена фігура, в якій важко було не впізнати Марго Вільямс. Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і нервово постукувала брендовим чоботом об мокру плитку. Вигляд вона мала дійсно вражаючий: як би сильно  я її не ненавиділа, але їй слід віддати належне — вона добре розумілась на стилі та знала всі свої виграшні сторони.

Марго поєднувала в собі витончені жіночі риси, які так подобались чоловікам, але вся її порцелянова краса була лише фанерою. У її погляді можна було все прочитати: там не було місця перегонам чи якомусь спортивному азарту до роботи, зовсім ні, там був холодний розрахунок. Я бачила її наскрізь з самого початку, як тільки прийшла працювати в журнал: Марго була типовою хижачкою, яка полювала на гроші, статус та впливових чоловіків. Журналістика в автоспорті слугувала для неї лише плацдармом для пошуку вигідного нареченого.

Коли я прийшла в редакцію, Марго там уже була місцевою «зіркою». Вона почувалась справжньою володаркою офісу, бо мала козир у рукаві: Нік дивився на неї з тією особливою поблажливістю, яку чоловіки зберігають для красивих жінок. Рік минув, а досі нічого не змінилось. Усі в редакції шепотілися, що її посада — це результат вдалого знайомства на одній із закритих вечірок у Mayfair, де Марго «випадково» перетнулася з одним із головних інвесторів видавництва. А можливо, і Ніку щось перепало, бо він аж світиться як йолуп біля неї.