Глава 3

Глава 3

Я кинула швидкий погляд на старий настінний годинник над дверима.

Стрілки показували 9:30.

За цими важкими роздумами та спогадами я й не помітила, як швидко сплив час. Чорт. Маю поквапитись. Якщо я не приїду вчасно й не чекатиму під комплексом, місіс «Я-вскочу-всюди» Вільямс просто розірве мій телефон, а Нік із задоволенням використає це як привід вкотре нагадати, яка я «недосвідчена» і що мені зарано доручати щось серйозне. Я змушу його визнати цю помилку. Я вигризу свій ексклюзив, написаний так гостро й фахово, що йому доведеться поставити моє ім'я в заголовок першої шпальти. Я покажу йому, на що здатна «недосвідчена» Джуді, навіть якщо для цього доведеться пройти крізь вогонь і переписати всі правила їхнього журналу.

Я скинула ковдру й ступила босими ногами на холодну підлогу. По шкірі миттєво пробігла затяжна хвиля сиріт, вкриваючи все моє тіло. Боже, який же огидний і нещадний січень у Лондоні...

Я щиро не розуміла людей, які романтизують цей туманний Альбіон. Ті, хто пише затишні поеми про лондонську дощову естетику та чашку чаю біля вікна, просто ніколи не бували тут у січні. У цю пору місто перетворюється на вогку, сіру пастку. Це не казковий туман, а важка, пронизлива випарка, яка просочується крізь найтовстіші куртки, осідає вологим нальотом на шибках і змушує кістки боліти від сирості. За вікном усе здавалося вицвілим, брудним і безбарвним: похмурі фасади з мокрої цегли, забризкані тротуари та густий, важкий смог. Холод тут не бадьорив — він отруював і пробивав до кісток.

Терпіти не можу цей холод.Можливо, річ була в моїх генах чи в тому, що моє тіло просто відмовлялося адаптуватися до цієї нескінченної сірості. Я виросла на півдні Іспанії, у Нерсі — мальовничому прибережному містечку на узбережжі Коста-дель-Соль. Це було місце, де сонце світило понад триста днів на рік, а повітря завжди було просочене ароматом солоного морського бризу й квітучих бугенвілей. Там тепло було не просто погодою, воно було частиною мого ДНК. Я звикла до того, що ранок починається зі сліпучого світла, яке заливає кімнату, до білосніжних будинків і лагідного моря біля підніжжя скель. У Нерсі літо здавалося нескінченним, а рідкісні зимові дні були м'якими, сонячними та теплими.

Удома сонце давало мені енергію, заряджало відчуттям безмежної свободи й руху. А тут, у Лондоні, холод змушував постійно стискатися в грудочку, ховати руки в кишені й витрачати купу сил просто на те, щоб зігрітися. Вогкість, здавалося, в'їдалася в саму шкіру, пробираючись під шар за шаром одягу й отруюючи настрій із самого ранку.

Швидким кроком я дісталась до маленької ванної кімнати. Дякувати Богові, тут стояв бодай душ, а не ванна. У яких би зіркових чи розкішних готелях я не зупинялася, чужі ванни викликали в мене майже панічний, липкий жах. Сама думка про те, щоб роздягнутися й зануритися у воду, яка торкається стінок, де до тебе розслаблялися десятки чужих, незнайомих людей, здавалася мені огидною до нудоти. Навіть якщо ванна виблискував від дезінфекції, а персонал присягався в стерильності, моя уява негайно малювала невидимий шар чужих бактерій, відшелушеної шкіри й волосин, що лишаються в мікротріщинах емалі. Це була якась первісна, неконтрольована гидливість: я просто не могла змусити себе лягти туди, де хтось уже залишав свій відбиток.

Підійшовши до фаянсової раковини, я відкрутила кран із гарячою водою, пустивши тугий струмінь, і нашвидкуруч почистила зуби. З крана миттєво валувала пара, і маленьке дзеркало над раковиною почало повільно запотівати і ховатись під мутною пеленою. Я провела долонею по склу, витираючи вологу й вглядаючись у власне відображення.

Сьогодні був надто відповідальний день. Найменше у світі мені хотілося, щоб на обличчі вискочили якісь неприємні сюрпризи від стресу чи недоспаної ночі.

Фарбуватися я щиро не любила. Завжди вважала це безглуздою, нудною витратою дорогоцінного часу. У моїй скромній дівочій косметичці не було важких тональних кремів чи великих палеток — лише туш для вій, прозорий блиск для губ, трохи ніжних рум'ян, щоб відвернути увагу від синяви безсонних ночей, та фіксатор для брів. Подумала, що з таким темпом і ритмом роботи  не завадило б заскочити в магазин і купити консилер. Я не хотіла виглядати втомленою здобиччю в пресцентрі, де будь-яка слабкість миттєво зчитувалася колегами як некомпетентність. Мені потрібен був цей бісовий консилер просто як професійне маскування — камуфляж, який приховав би затишне, але виснажливе нічне життя «Kinesia Sport» від чужих, надто допитливих очей.

Про цей анонімний проєкт поки що ніхто не знав у журналістських колах, але для мене «Kinesia Sport» була чимось набагато більшим, ніж просто віддушиною. Це був мій особистий план прориву. Я створила цю колонку на одному з провідних гоночних ресурсів, аби довести — перш за все самій собі, — що здатна робити аналітику найвищого рівня, без редакторських рамок та дурних обмежень.

Я прагнула визнання в цьому жорсткому, чоловічому світі Redline 1, і «Kinesia Sport» мала стати моєю головною перепусткою на вершину. Цей інструмент поки не мав вирішального важеля впливу, аби відкривати двері чи міняти правила гри в падоку, але вага блогу зростала. І я точно знала: день, коли я відкрию своє обличчя й об'єднаю своє ім'я з «Kinesia Sport», стане моїм справжнім триумфом.

Протерши дзеркало ще раз, я зустрілася зі своїм поглядом віч-на-віч. З дзеркала на мене дивилися два абсолютно різні світи. Праве око — смарагдово-зелене. Ліве — крижано-блакитне.

Гетерохромія. Рідкісний каприз природи, який у дитинстві здавався мені справжнім прокляттям.

Я здригнулася, згадавши, як до нудоти соромилася цієї своєї особливості в школі. Діти — найжорстокіші створіння у світі, вони не пробачають жодної деталі, яка вибивається із сірої загальної маси. На шкільному подвір'ї мене дражнили «відьмою», «дволикою» або «мутантом». Я пам'ятаю, як годинами сиділа в туалетній кабінці, плачучи та намагаючись закрити ліву половину обличчя довгим чубчиком, аби тільки ніхто не бачив мого «дефекту». Я благала маму купити мені кольорову лінзу, аби просто стати такою, як усі. Звичайною.