30 Розділ

    Світ принцеси Естель ніколи не знав ночі. Тут не існувало темряви, глибоких тіней чи холодного місячного сяйва, яке панувало у володіннях її сестри Селени. Небо над цим королівством завжди залишалося залитим лагідним золотавим сонцем. Колони замку переливалися пастельними барвами, а далекі хмари нагадували тонкий шовк, крізь який проходили сонячні промені. Прекрасний палац височів серед безмежних садів. Він здавався просто-таки казковим - величезні білі вежі піднімалися аж до самого неба, віддаючи перламутром та золотом. Вітражні вікна сяяли усіма кольорами світанку, а тонкі мости між баштами виглядали так, ніби були виткані з найсвітлішого ранкового туману. Навколо будівлі простяглися безмежні квітучі сади, де росли пишні дерева із соковитими плодами. Уздовж кам'яних доріжок тендітно цвіли рожеві й білосніжні квіти, пелюстки яких легко розпускалися у повітрі. Десь у глибині долини текла широка ріка. Вона була настільки прозора та кришталево-чиста, що в ній відбивався шматочок ясного неба. І серед усього цього світла панувала сама Естель. Жінка піднесено вийшла на балкон своїх покоїв, злегка торкнувшись пальцями кам'яних перил. Її золотаве волосся плавною хвилею ковзнула донизу, дістаючи до самої підлоги й ловлячи на собі відблиски сонячного сяйва. Пишна сукня містила в собі виключно ніжні відтінки: рожевий, блакитний та жовтий. Навколо неї літали великі світлі метелики. На відміну від створінь Селени, вони зовсім не викликали страху. Їхні крила променилися м’яким сяйвом, залишаючи у повітрі тонкі магічні сліди. Богиня світла підняла очі на горизонт. І хоч її погляд був абсолютно спокійним, та в ньому ховалася глибока печаль. Вона теж усе відчувала. Страх війни, крики людей, народження нових угод і темряву, що невблаганно поширювалася світом смертних. Але водночас вона чула й свою сестру Селену. Навіть крізь безмежну відстань між ними, між їхніми світами все ще лишався невідворотній зв’язок. Вітер легенько торкнувся її волосся. Десь унизу шуміла ріка, а сонце заливало золотом квітучі сади. Проте навіть тут сьогодні в повітрі бриніло щось тривожне. Естель поволі заплющила очі. Перед її внутрішнім зором на мить промайнув кривавий місяць Селени, пурхливі метелики і загублені душі людей, що одна за одною тягнулися до темряви.
- Сестро... - Тихо прошепотіла богиня, і її голос був таким м'яким, що майже розчинився у сонячному повітрі. - Що ж ти задумала?
Поруч із нею плавно опустився на перила білий метелик. Принцеса подивилася на нього, і в її очах промайнув смуток, який не зміг би зрозуміти жоден смертний. Бо Естель знала правду. Знала її ще задовго до народження імперії, Арахни і цієї великої війни. Усе це почалося з розколу кристалу. Тоді змінився не лише світ людей, а змінилися й вони із Селеною. Раніше між ними не існувало поділу на світло й темряву. Вони були двома частинами одного цілого, сестрами-богинями рівноваги, що після досягнення повноліття, мали б разом підтримувати гармонію світу.

     Через розкол все різко потьмяніло. Людські емоції почали змінювати сам Всесвіт. Світло стало слабшати, а темрява - поглиблювати свій вплив. І відтоді кожна з них отримала свою роль. 

     Естель замислено провела пальцями по нагрітому каменю. Вона могла б втрутитися і спробувати зупинити сестру. Її сили точно вистачило б, аби кинути виклик навіть світу темряви. Але... Тоді рівновага остаточно зруйнується. Жінка мимоволі опустила погляд на свої володіння, і в її серці раптово знову з’явилося старе й таке знайоме відчуття.
- Це наша доля... - Щиро зізналася Естель. - Наша робота і розплата за непослух.
Десь далеко за межами її світу продовжувалася війна. Люди страждали, гинули та укладали угоди. Але богиня не рухалася з місця, а тільки невідривно спостерігала за горизонтом, де сонячне світло зустрічалося з хмаринками. Бо добре знала: Селена теж не робила цього через жорстокість. Її сестра просто виконувала свою місію. Кілька білих метеликів здійнялися навколо жінки, кружляючи в сонячних променях. Естель обережно простягнула руку, і один з них довірливо сів їй на долоню. Вона втомлено усміхнулася. 

- Сподіваюся... - Прошепотіла богиня, дивлячись кудись далеко за межі власного світу. - Що цього разу люди все ж зроблять правильний вибір.
І сонце продовжило світити над її королівством так само безжурно й спокійно, як тоді, коли ще не існувало війни.