29 Розділ

    Поле бою тремтіло під ногами, ніби сама планета більше не могла витримати цієї війни. Над розбитими вежами Серця галактики палало небо, прорізане сліпучими променями лазерів. Повітря пахло гарячим металом, пилом та енергією кристалу, що пульсував десь у самому центрі руїн, немов живий. Шарлотта важко дихала, стискаючи в руках уламок. Його світло сріблясто-блакитними нитками проходило крізь пальці й освітлювало її налякане обличчя. Десь зовсім поруч загуркотіли нові вибухи, а земля вкрилася тріщинами.
- Шарлотто! - Крикнула Сігурні. Дівчинка різко обернулася. І саме в цю мить один із воїнів імперії кинувся вперед, замахнувшись довгим мечем, лезо якого світилося розпеченим білим сяйвом. Вона навіть не встигла зреагувати. Сігурні зірвалася з місця, і її чорно-біле волосся розлетілося у повітрі бурхливими хвилями. Темна сукня майнула серед диму й вогню, ніби тінь. Дівчина різко відштовхнула Шарлотту вбік. Усе сталося за одну мить. Вістря стрімко пройшло крізь груди воячки. Світ на мить завмер. На темній тканині повільно розплилася багряна пляма. Сігурні здригнулася. Її пальці слабко стиснули повітря, а очі на секунду широко розкрилися від шоку. Шарлотта застигла.
- Сігурні? - Голос дівчинки зламався. Воїн висмикнув меч, і воячка похитнулася назад. Навколо все ще тривав бій, але для Шарлотти усі звуки наче потонули під водою. Вона бачила лише подругу, яка осіла на коліна серед уламків і червоного світла пожежі. Її бліде обличчя залишалося на диво спокійним, хоча в очах плескалася втома.
- Ти... ціла?.. - Ледве чутно прошепотіла дівчина.
- Ні, ні, ні... - Дівчинка впала поруч із нею. - Не говори так! Ми ще можемо...
Сігурні слабко всміхнулася. Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася руки Шарлотти.
- Ти повинна... Закінчити це...
Її голос ставав все тихішим з кожною секундою. Світло уламка раптом почало дивно мерехтіти. А в цей самий момент, далеко від поля бою, у світі, якого не могли бачити звичайні люди, щось змінилося. Сад Селени завжди був тихим. Темно-фіолетове небо поволі дихало над безмежними полями нічних квітів, а сяйливі метелики літали між крислатими деревами, чиє листя нагадувало об'ємну тінь. Озера світилися холодним світлом, і навіть вітер тут здавався майже нереальним. Та раптом це забарвлення почало зникати. Темна синява неба поступово зробилася густо-червоною, ніби хтось розлив по горизонту кров. Квіти втратили фіолетові відтінки й пофарбувались у багряний. Озера потемнішали. Навіть місяць над садом почав наливатися моторошним, червоним кольором. Він світив так яскраво, що весь світ богині пітьми тепер здавався залитим кривавим світлом. А в центрі саду поволі підвелася сама принцеса. Її чорне волосся спадало до самої землі, і тепер у ньому грали червоні відблиски. Легка сукня, яка колись була темно-синьою й фіолетовою, наразі змінила свої барви, ставши глибоко-кораловою. А очі... Її очі більше не виглядали темно-синіми. Тепер вони стали сліпучими, рубіновими. Такими, що відлякували й манили у свою темряву водночас. Селена рішуче вийшла до саду, задумливо торкнувшись пальцями пелюсток квітів, і ті злегка затремтіли під впливом її дотику. Навколо неї здійнялися метелики. Колись сріблясті, вони тепер здавалися пурпуровими. Їхні крила нагадували шматки нічного неба, залитого кров’ю, а рухи були дуже неспокійними. Вони кружляли навколо богині густим вихором. Жінка підвела погляд на червоний місяць.
- Ось і настав цей час... - Тихо промовила вона. Її голос луною прокотився крізь сад. Сігурні більше вже не чула битви й криків і не бачила світла вибухів. Усе навколо раптово зникло. Вона опинилася у цілковитій темряві, де не існувало ні неба, ні землі, а була лише холодна та безмежна порожнеча. Дівчина мимоволі підняла голову. Попереду неї стояла Селена. Її вбрання коливалося від невидимого вітру, а очі світилися так іскристо, що відвести погляд було майже неможливо. Сігурні мовчала. Вона вже все зрозуміла. Богиня пітьми дивилася на неї довгим, спокійним і трохи сумним поглядом. У її очах зовсім не проглядалося радості від зустрічі, тільки втома та неминучість.

- Твій час на цій землі вже сплив, Сігурні. - Мовила принцеса, і темрява довкола немовби здригнулася від її голосу. - Шкода, що так сталося.
Дівчина опустила очі.
- Я... померла?
Селена не відповіла їй одразу.
- Людське життя завжди швидко закінчується, навіть якщо люди вірять у протилежне.
Навколо них поступово почали з’являтися червоні метелики. Вони мовчки літали поруч, чекаючи нових наказів від своєї повелительки. Богиня простягнула руку.
- Тепер ти вічно служитимеш мені.
І в ту ж мить Сігурні різко здригнулася від болю. З її спини почало проростати щось велике. Вона впала на коліна, стискаючи руками груди, а за плечима дівчини рвучко розкрилися крислаті криваві крила. Вони ніби складалися зі світла, тіней і тисячі дрібних уламків. Біль пройшовся крізь усе тіло. Але Сігурні не закричала, а лише важко дихала, заплющивши очі. Її душа неминуче почала розсипатися на крихітні сріблясті частинки. Спочатку зникли руки, потім волосся, а тоді й усе інше. І нарешті, з білого попелу до небес злетів велитенський рубіновий метелик. Кілька секунд він все ще тремтів у повітрі, певно, досі не розуміючи, ким став. А потім повернувся до Селени. Тоді принцеса простягнула долоню, і комаха сіла на неї. Довкола них здійнялися ще сотні інших слуг. Бордові крила заполонили небо, створивши моторошний та стрімкий вихор. Жінка мовчки дивилася на нового метелика і решта посередників шанобливо розступалася перед ним. А десь далеко тривала війна, що приносила нові душі до саду. Несподівано, богиня пітьми здригнулася, і її очі трохи розширилися. Спершу вона відчула одну емоцію, згодом іншу, а далі їх стало десятки й сотні. Страх, лють, відчай, ненависть, біль утрати і жага помсти. Все це хвилями накочувалося на неї з людського світу, де просто зараз вирував запеклий бій. Емоції виявилися настільки сильними, що навіть саме повітря в саду згустішало, а сяйво місяця стало ще яскравішим. Селена повільно заплющила очі. Її довге волосся сколихнулася від нового пориву вітру, наче темна ріка. Багряне вбрання м’яко тягнулося по кам’яній доріжці позаду неї. Принцеса слухала тисячі голосів і тисячі людських сердець. І вперше за дуже довгий час на її вустах з’явилася ледь помітна сумна усмішка.
- Отже ось воно як... - Тихо промовила жінка. Метелики навколо завмерли, ніби теж слухали ці голоси. Богиня поволі підняла голову до кривавого місяця.
- Одна душа потягнула за собою ще сотні інших. - Її голос розчинився у нічному повітрі. А потім сад ожив. Квіти почали розкриватися одна за одною. Їхні темні пелюстки здригалися, ніби дихаючи, і з кожної квітки народжувався новий метелик. Разом вони заповнили повітря густим вихором із червоних крил. Їх виявилося так багато, що небо над садом майже зникло за цим живим потоком. Селена простягнула руку вперед, і в її очах залишала дивна іскра.
- Летіть.
І душі підкорилися. Вони здійнялися в небеса величезною хвилею, схожою на грізний шторм із крил та тіней, а далі стали поступово зникати у просторі між світами. Селена один за одним вимовляла їхні імена.
- Еліас...
У земному світі молодий солдат імперії впав на коліна серед уламків, стискаючи руку загиблого брата. Поруч із ним у повітрі з’явився червоний метелик.
- Кай...
Жінка у зруйнованому місті плакала біля палаючого будинку, де залишилася її родина. Метелик сів їй на плече.
- Марена...
Поранений пілот дивився на небо крізь тріщину в кабіні свого корабля, відчуваючи лише ненависть до світу, який дозволив цьому статися. Метелик торкнувся його руки, і зв’язок утворився. Принцеса стояла в центрі своїх володінь і відчувала, як темрява розростається все більше й більше. Її посередники торкалися людських душ, проникали у їхній біль, шепотіли їм слова сили та помсти. І люди відповідали. Хтось - зі страху. Хтось - через відчай. А хтось - тому що йому більше не було чого втрачати. Червоний місяць піднімався все вище. Його світло стало настільки яскравим, що навіть озера тепер нагадували рідке багряне скло. Метелики кружляли над галявиною нескінченним виром, а квіти розкривалися знову й знову, народжуючи нових створінь темряви. Богиня мовчки дивилася на це. Вона не усміхалася й не раділа, бо добре розуміла, що саме розпочалося. Людський світ уже стояв на межі, і тепер навіть одна війна могла докорінно змінити все. Поволі піднявши руку, Селена торкнулася одного з метеликів, що пурхав поруч із нею.
- Якщо люди так сильно прагнуть темряви... - Лунко прошепотіла вона. - То хто я така, щоб їм відмовляти?
І в ту ж мить небо над її садом остаточно стало криваво-червоним.