18 Розділ

    Резиденція Арахни зсередини здавалася ще більш дивною, ніж зовні. Арден Хотчкіс зрозумів це одразу, щойно переступив межу внутрішнього сектора. Тут усе було занадто тихим, штучним та ідеальним. Світло кришталевих панелей м’яко ковзало по стінах, підлога відбивала його так, немов дзеркальна поверхня води, а десь високо над головою повільно рухалися прозорі механізми, схожі на скелети гігантських істот. І серед цього всього - жодної живої душі. Проте Арден ішов упевнено, ніби бував тут уже десятки разів. Системи захисту, що за логікою мали спрацювати ще на вході, наразі мовчали. Камери не реагували, а сканери не піднімали тривогу. Та це зовсім не насторожувало його. Навпаки, на губах агента з’явилася ледь помітна задоволена усмішка.
- Або ваша безпека переоцінена… - Пробурмотів сам до себе він. - Або я й справді геній.
Голос Ардена розчинився у порожніх коридорах. Чоловік навіть не знав, що в цей самий момент за ним уже спостерігали. Тонкі нитки павутини, майже невидимі у світлі кришталевих ламп, тягнулися вздовж стелі, підлоги й стін усієї резиденції. Вони були всюди. У вентиляції, у ліфтах, у темних закутках між механізмами. І коли Арден необережно зачепив одну з них плечем, нитка ледь здригнулася. Десь далеко нагорі Арахна поволі відкрила очі. Жінка сиділа у темряві своїх покоїв, а легка срібна павутина тремтіла між її пальцями, немов струна.
- Нарешті.
Її голос прозвучав якось задоволено. Раптово, один із охоронців нижніх секторів помітив чужий силует у коридорі та одразу ж завмер. У ту ж мить його очі спалахнули яскраво-рожевим кольором. Арахна побачила Ардена його очима. Він був високий, у темному костюмі, з чорним волоссям. На пальцях блищали багаточисленні кільця. І, зважаючи на зовнішню самовпевненість, ставало ясно: ворог ще не розуміє, що потрапив у пастку. На тонких вустах жінки з’явилася захоплена усмішка.
- Отже, імперія все ж прислала когось.
Вона підвелася. Кришталевий костюм тихо спалахнув сріблом у темряві.
- Не зупиняйте його. Нехай спуститься нижче.
Наказ миттєво пройшов через гіпнотичну мережу. Рожеве світло в очах охоронця згасло. Арахна ж поспіхом вирушила донизу, туди, куди прямував і сам Арден. Тим часом ліфт продовжував заглиблюватися дедалі глибше під землю. Агент стояв усередині, схрестивши руки, і дивився на шалені цифри на панелі: "47, 58, 71." Навіть для нього це вже виглядало дивно.
- Скільки ж у тебе секретів, Арахно?
Ліфт м’яко здригнувся. Двері відчинилися, і попереду простягнувся безкрайній нижній сектор. Тут уже не було того сліпучого білого світла й ідеальної симетрії верхніх поверхів, лише темрява, холод і дивний металевий запах у повітрі. Коридор тягнувся далеко вперед. Тьмяні лампи мерехтіли крізь густу напівтемряву, а десь далеко у надрах комплексу лунав глухий механічний шум. Хотчкіс рішуче рушив уперед. Його очі автоматично аналізували простір. Але чим далі він ішов, тим сильнішим ставало відчуття, наче за ним спостерігали. Врешті, чоловік різко озирнувся. Однак позаду було порожньо. Арден тихо видихнув і знову рушив далі, аж поки не побачив великі кришталеві двері з невідомими символами, вирізьбленими на них. Система доступу була вимкнена. Здавалося б, хтось спеціально залишив шлях відкритим, що вже остаточно не сподобалося агентові. Він обережно поклав руку на зброю та сильно штовхнув двері. Приміщення, що відкрилося перед ним, видавалося справді-таки гігантським і майже повністю зануреним у морок. Лише слабке блідо-рожеве світло бодай якось осявало і зігрівало простір. Користуючись якоюсь невловимою думкою, чоловік несподівано відвів погляд убік. І завмер. По всій залі висіли кокони. Десятки й сотні величезних напівпрозорих капсул, підвішених на срібній павутині. Усередині них ворушилося щось, схоже на нечіткі людські силуети. Арден відчув, як по спині мурашками пробіг холод.
- Що за…
Його голос урвався. Бо раптом він зрозумів: у залі крім нього є ще хтось. Повільно й майже інстинктивно він підняв голову вгору. Серце на мить пропустило удар. На стелі сиділа Арахна. Срібна павутина повністю обплутувала жіноче тіло, ніби цупке мереживо, а вона непорушно висіла серед темряви, спокійно дивлячись униз. І цього разу Арахна була без шолома. Агент уперше побачив її справжнє обличчя. Ця жінка виглядала настільки красивою, що це почало здаватися майже неприроднім. Рожеве світло розливалося у просторі густими хвилями, стираючи межу між реальністю та чужою свідомістю. Арден уже не відчував ані холодної стіни за спиною, ані срібної павутини, що стискала його руки. На мить, йому здавалося, ніби він падає кудись дуже глибоко, у простір, де більше не існує ні часу, ні власних думок. Бо перед ним залишалися тільки її очі. П’ять уважних зіниць, що дивовижно світилися у темряві й дивилися просто в душу. Арахна поволі нахилилася ближче, і її довге волосся білими променями ковзнуло по тонкій павутині, відливаючи холодним сріблом. Тепер її лице здавалося ще менш людським, ніж кілька секунд тому. Красивим - так. Майже болісно красивим. Але водночас у цій красі було щось небезпечне й хиже, ніби сама темрява навчилася набувати ідеальних рис. Агент намагався відвести погляд, однак не зміг. Його свідомість уже тонула у її силі.

- Дивися на мене. - Знову наказала павучиха, і цей шовковистий голос у голові мимоволі викликав бажання слідувати за нею далі. Чоловік відчув, як його тіло перестає слухатися. Пальці повільно розтиснулися. Зброя вислизнула з руки, і, з глухим купанням упала на підлогу.
- Ось так краще. - Лагідно промовила вона. Її додаткові руки все ще утримували ворога біля стіни, а рожеве світло в очах ставало дедалі яскравішим.
- Тепер слухай мене уважно, Ардене Хотчкісе.
Жіночий голос пролунав рівно та спокійно, але в ньому відчувалася така сила, якій неможливо було чинити опір.
- Я віддам тобі шматок кристалу. Але ти повернешся до імперії. Ти виконуватимеш всі мої накази і станеш моїми очима серед своїх. 

Кожне слово ніби проростало, вкорінювалося у свідомості. Арден добре відчував, як чужа воля неспішно проникає всередину, підступно обплутуючи думки, мов тонка павутина.
- Ти будеш служити мені. - Прошепотіла Арахна, дивлячись йому просто у вічі. Її пальці м'яко торкнулися його долоні, передаючи кристал. Рожеве світло стало майже нестерпним. Раптом, свідомість агента здригнулася. Щось пішло не так. Павучиха завмерла лише на мить, але цього вистачило. Бо замість того, щоб остаточно зламати волю ворога, вона прислухалася до відчуттів, які запанували у ній. Зв’язок між ними несподівано став значно глибшим, ніж мав бути і їхні свідомості міцно переплелися між собою. Чоловік різко вдихнув, і світ навколо нього змінився. Перед очима знову з’явився безмежний космос, як завжди темний, байдужий та холодний. Серед нього летів невеличкий старий корабель зі слідами давніх битв на корпусі. Його поверхня була подряпана й потемніла від часу, але він усе ще вперто рухався вперед крізь уламки супутників та залишки давно знищених суден. Усередині ж апарату панувало м’яке, тепле освітлення. За головною панеллю сидів чоловік із повністю білим волоссям, що спадало на плечі сніговими пасмами. Його обличчя виглядало втомленим, однак цілковито спокійним. Поруч із ним сиділа маленька дівчинка з ясно-блакитними очима. Арден одразу впізнав її. Це була маленька Арахна, ще до павутини, до імперії страху, яку вона мала побудувати пізніше. До темряви, якій вона віддала своє серце.
- Ми вже скоро? - Пролунало дитяче запитання. Її голос здавався легким та живим, і зовсім не схожим на той холодний шепіт, який Арден чув зараз у своїй реальності. Чоловік тихо усміхнувся.
- Якщо ти перестанеш питати кожні п’ять хвилин - долетимо швидше.
Маленька Арахна ображено схрестила руки.
- Це нечесно.
Навіть крізь гіпноз агент відчував дивне тепло від цієї сцени. Тепло дому. Тепло людини, яку любили. І водночас - щось болісне, наче він уже наперед знав, чим усе закінчиться. Сцени змінювалися уривками: усмішка батька, сміх дитини, темрява космосу за вікном. Те коротке й крихке щастя, яке існувало всього кілька хвилин. А потім… Один за одним промайнули темні кораблі імперії, сирена та різкий удар. Чоловік відчув її страх так гостро, ніби це був його власний. Побачив, як корабель здригнувся від вибуху. Помітив панель управління, що замиготіла попередженнями. Почув, як батько відчайдушно намагався врятувати доньку, хоча вже розумів, що сам не виживе.